І тут розповів Фікс, що єму що лише лучило ся з служачим і з паспортом.
— Добре, — відповів консуль, — я рад би єго побачити. Але він може не прийде до мого бюра, єсли се той, кого ви думаєте. Злодїй не радо лишає по собі слїд, а впрочім тепер нїхто не зважає на таку формальність як паспорт.
— Пане консуле, єсли се проворний злодїй, а можна догадувати ся, що так єсть, то він певно прийде.
— Щоби візувати паспорт?
— Очевидно. Паспорти невигідні хиба для честних людий, але злочинцям улекшують лише утечу. Можу вам заручити, що сей паспорт буде в порядку, але надїю ся, що ви єго не завізуєте…
— А то для чого? Єсли паспорт в порядку, то я не маю права відмовити моєї візи.
— Але, пане консуле, я-ж мушу сего чоловіка задержати тут так довго, доки не дістану з Лондона приказу арештованя.
— Се вже ваша річ, пане Фікс, але я не можу…
Ще не скінчив консуль говорити, коли до дверий запукано, і до бюра увів возьний двох чужинцїв, пана і того самого служачого, з котрим говорив аґент.
Були се дїйсно пан і єго служачий. Перший подав консулеви паспорти і попросив коротко о візу.
Консуль взяв паспорт і став єго уважно читати, а між тим Фікс, засунувши ся в кут комнати, дивив ся на чужинця, як би єго хотїв з'їсти.
Перечитавши паспорт спитав консуль:
— Ви Пилип Фоґ?
— Я, — відповів подорожний.
— А сей чоловік то ваш слуга?
— Так, Француз, називає ся Паспарту.
