їх в гущавину напротив передної части поляни, звідки заслонені деревами могли приглядати ся сплячим ґрупам.
Тимчасом Паспарту завісивши ся на гиляцї великаньского дерева, роздумував над гадкою, що нагле прийшла єму до голови, а відтак в нїй і осталась.
З початку крикнув: „Божевільність!“, але відтак подумавши повтаряв: „Впрочім, чому нї? Оно імовірне, а з такою худобою се може одинокий вихід!…“
Яснїйше не висказав Паспарту своїх гадок, але зручно як вуж зсував ся на низші конари, котрих кінцї досягали землї.
Години минали і незабаром яснїйша смуга на небі звістила, що наближає ся день. Однако було ще цїлком темно. То була означена пора. Товпа зірвала ся на ноги, як би воскресла. Поодинокі ґрупи оживили ся, відозвали ся бубни, крики і сьпіви стали знов розлягатись, надійшла година смерти для нещасної жертви.
Двері паґоди отворились і з середини полило ся ярке сьвітло. Пан Фоґ і сер Франц Кромерті побачили нещастну жінку, котру двох браманів тягнуло за собою. Їм навіть здавало ся, що отрясаючи ся з запомороченя, нещастна інстинктово хотїла вирвати ся з рук своїх катів. Серце Франца Кромерті сильнїйше забило, а хапаючи судорожно руку Пилипа Фоґа, почув, що той-же держав ніж.
В тій хвили рушила товпа Молода жінка попала знов в обморок від конопляного диму. Перейшла поміж факірами, що окружали єї, та викрикали якісь релїґійні заклятя.
Пилип Фоґ і товариші прилучили ся до послїдних рядів товпи.
По двох мінутах прийшли над беріг потока і задержали ся яких пятьдесять кроків від костра, на ко-
