безодні, з іншими ж «розібралися» богунівці. Сам Лянцкоронський ледве врятувався від такої «бані».
Незабаром під Вінницю прибула головна частина війська Калиновського й оточила добре захищений монастир, де укрився Богун. Безпосередньо його обороною вміло керував галичанин Семен Височан. Якось уночі полковник виїхав у розвідку, шоб довідатися, чи не йде допомога, і натрапив на польську сторожу. Незнання пароля ледве не коштувало йому та іншим розвідникам життя. «Особлива небезпека загрожувала Богунові, писав В. Коховський, його впізнали по блиску кольчуги, яка висвічувала при місячному світлі, і кожний палкий поляк намагався захопити його в полон. Уже Рогальський, прапороносець Калиновського, наздогнав і держаком прапора вдарив його, шо припав до спини коня; уже другий з чатарів схопив його рукою, але кінь його знесилився, а в Рогальського почав битись і скинув їздця. Наче сама доля вирвала в них із рук здобич: обидва відмовились від марних намагань. Справа не скінчилася на цьому: інші настигали втікача, але в одному місці ріка була вільна від льоду; він кинувся в воду; його закрутив вир, били уламки льоду, він задубів, але виплив із цього Сирта завдяки незрівнянним властивостям свого коня». Після цього він повернувся у монастир.
Саме з боїв під Вінницею починається історична дума «Іван Богун». Людська пам ять зафіксувала й оцінила перебіг цих подій як одну з найславетніших сторінок біографії визначного полководця: «У Вінниці на границі, Під могилою над Бугом-рікою Там стояв Іван Богун вінницький Під обителлю-монасгирем кальницьким. Під кальницькою обителлю Богун стояв, Із турками-пашами, Крулевськими ляхами,
