Хоча більшість джерел й історичні твори сучасників підтверджують першу оцінку. За літописцем же, І. Богун нібито не дочекався завершення бою. Він, відчувши для себе небезпеку, залишив у порохових димах та мушкетних пострілах своє військо, вибрався з Монастириш і подався до Хмельницького. А Богунове військо без свого керівника билося до переможного кінця, поклавши тисячі жовнірів Чарнецького. Надалі «усмерть перелякане польське військо не тільки припинило свій штурм, але, наче ошпарене, покинувши свої вози з усіма достатками й великою здобиччю, побігло від Монастириш назад до Ковеля, ... побачило й пізнало... свою велику шкоду й сором...» Що ж до твердження Величка про нібито відступ Богуна під час бою, то насправді мала місце хитрість останнього в тактиці його ведення. У ході суточки з ворогом полковник, уміло скориставшись замішанням серед шляхетського війська, вивів кілька сот найкращих своїх кіннотників за межі міста. А потім, як про це пише Г. Грабянка, нарядив їх у татарську одежу та з гуком (на зразок ординського) зайшов до поляків з тилу з боку поля. Ті в свою чергу подумали, шо козакам на допомогу поспіли татари, і в паніці відступили від Монастириш «й з України повтікали».
1653 р. став поворотним етапом у ході Визвольної війни. Протягом усього рою/ І. Богун продовжував брати найактивнішу участь у боротьбі. проти гніту можновладців Речі Посполитої. Він з являвся то тут, то там, часто-густо вирішуючи долю бою. Зокрема, навесні він разом з Тимошем Хмельницьким і керованим ним 12-тосячним козацьким військом за наказом українського гетьмана здійснив похід у Молдавію. Під час останнього було розгромлено армію ставленика Волошини й Семиграддя Георгіци. Причому вороже військо налічувало майже вдвічі більше воїнів, ніж у Т. Хмельницького, але семиградський генерал «очень сконфузился и позорно удрал». До речі, слід зазначите: саме ім я Богуна наводило на супро-
