в київську академіјі. Названа вона: «Кајушчијсьа Запорожець».
1.
Что мнѣ дѣлаться не знаю,
А без вѣстно погибаю.
Забрілъ въ лѣси не проходни,
Въ страны гладни и безводни.
5.
Атамани и гетмани!
Попалъ я въ ваши обмани:
Пропадѣть ви за пороги,
Лишь би не сбиться съ дороги,
Не впасть би мнѣ въ сильни руки,
10.
Не принять би страшной муки.
Иду же я на путь преждній
Подъ кровъ мнѣ зѣло надеждній
Прогнѣвалъ я самодержца
3 малоразсуднаго сердца.
15.
Да мой же въ томъ разумъ твердій,
Что Богъ и Царь милосердній:
Государь гнѣвъ свой отставитъ
И Богъ меня не оставитъ.
(Н. Петрова. Очерки изъ исторіи украинской литературы ХѴШ вѣка. Кіевъ. 1880, 18).
В віршу 3-му нагад на ліс порівн. з словами: сами ми у лісі в № II. Ци вірши мусив написати Прокопович коло 1728 р., коли січовики почали часто писати об тім, шчо б вернутись до царьа Восточного і коли вони частішче перебігали в Гетьманшчину. Наврьад, шчоб вона написана була за Петра І, а тако ж, певно, ј не при цариці. — бо в ну говоритьсьа про государьа. Скорше всього вона писана за Петра II. Вірші 5—10 показујуть кајушчогосьа запорозцьа в дорозі, покинувшого отаманів за порогами; він' бојітьсьа, јак би јого не замучено. (Порівн. № VІІІ).
Час царьуваньньа Петра II, післьа того, јак зкинуто Меншчикова і поновлено було на Украјні гетьманшчину јак раз збудив було надуу в пісьменних українців, шчо Україна може жити під царем Восточним на волі, „по пунктам Богдана Хмельницького “. Цьа думка вилилась јасно в діјі, писаніј виршами, дльа театру, — „Милость
