Монаршую честь и Православное Государство, противъ всякого непріятеля его зостановлятися, и здоровья нашого не щадѣти. Ежели теди Ваша Мость Мосць Панъ усмотрѣлъ що зъ сторони Его Величества ку себѣ и ку отчузнѣ нашой неполезное, то можешъ безъ премѣненія своей вѣрности, чрезъ пословъ своихъ и тое къ Его Пресвѣтлому Величеству зо всѣмъ войскомъ Запорожскимъ и народомъ Малоросійскимъ суплѣковати и просити, и надѣемся же не тилко въ великомъ, но и въ найменшомъ желаніи и прошеніи Вашомъ, Его Царское Пресвѣтлое Величество благодати своея Монаршія отректи не изволитъ; аиле уважаючи тое, же и отъ насъ, всего войска Запорожского, крѣпка и издавна вожделенная Его богохранимой Правоалавной державѣ, отъ враговъ креста Господня Турковъ и Татаровъ, станула защита и охрана; и не возможетъ уже отселе тотъ общій непріятель Христіянскій, своими многочисленними силами, въ Его Царскую державу (якъ предъ симъ бывало) безпечне вкрочати, и своихъ бѣсурманскихъ подъ самою столицею корогвей развѣвати. Що все уваживши и разсмотрѣвши, изволь Вашъ-Мость Мосцѣ Панъ, подлугъ своей листовной къ намъ писанной ассекураціи, путемъ Хмелницкого ходити, вѣрности своей Его Царскому Пресвѣтлому Величеству не отмѣняти, а при помощи всесилной Божественной, сполне зъ Его Монаршими силами, противу непріятелей своихъ Поляковъ, за древніе волности наши застановлятися, и иго ихъ отъ отчизни нашой Малоросійской на вѣки отсѣкти».[1]
З слов цих јасно, јак розуміли тоді запорозці спільність својіх і московського народу інтересів і јак вони, хотьучи держатись за Москву, все таки не думали зрікатись својіх вольностів і вірили, шчо ј царь не хоче піднімати на ті вольности рук својіх. В цьому завірьав јіх і царь грамотами до них і до всього льуду украјінського, шчо він буде украјінців «содержать по ихъ правамъ и вольностямъ, и наше царскаго величества слово премѣно не будетъ»,[2] — хоч справді царь думав зовсім инакше, бо велів своім посланцьам підводити украјінців, шчоб прохали
