јіти собі низ Дніпра. Скоро вони з козаками-гетьманцьами, або ј з москальами, взьали турецькі городки по Дніпру, одні зрујновали, другі, напр. Таванск або Мустріт-Кермень, котриј здавсьа јім, запорозцьам, присвоіли до Січі[1]. На другиј рік запорозці, не дождавшись царських чајок, котрі мусили пријти до них із під Брьанська, сами випливли в Чорне море ј стали војувати коло Очакова ј навіть коло Козлова (Евпаторіјі). Певно, шчо вони војували б тут вдачнішче, јак би зроблено було по јіхньому, ј јім би дали самим гроші, шчо назначив царь на будівльу чајок[2]. Під Азовом січовики вкупі з гетьманцьами дуже допомогли взьати це важне місто дльа Московського царства[3]. Украјінці вже почали марити про те, шчо підуть в Буджак, піднімуть проти турок молдаван і очистьать од турок лимани Дніпровиј, Дністровиј і діјдуть до гірлів Дунајських[4]. Але царь московсь-
- ↑ Величко, III. 280–285. Костом., тамож, 88–91.
- ↑ Костом., Маз., Февр., 96–98, 102–103.
- ↑ Тамож, 96–101.
- ↑ Теж, Март, 112–113. Довго б пријшлось розмовльати, шчоб показати доладно всьу спільність інтересів в украјінців з народами подунајськими ј задунајськими, котрі були тоді (а по части ј доси) в јармі турецькому, а також і те, шчо тільки приступ Украјіни до Московшчини притьаг і московських царів до діјства проти турок, до котрого закликали јіх, — јак наслідників грецьких царів, повојовані турками православні христијане вкупі з загроженими Туречиноју державами католицькими (Венеціја ј Німецьке Цісарство), — а шче ј те, на скільки самі украјінці попрацьували до того, шчоб пришчепити в Московшчині думку про потребу віјни з турками дльа ввільненьньа од них народів христијанських. (Див. про це напр. слова П. Дорошенка, в 1674 р. в Источн. Малорос. Истор., собр. Бант. Каменск., I, 259–260, Чт. Моск. Общ. Истор., 1858, I). Ми нагадајемо тут тільки один лист до царьа московського Хведора од Досифеја, патріарха Јерусалимського (18 марта 1691 р.) з котрого видно, јак думали самі підтурецькі христијане про потребу належаньньа Украјіни до Московшчини: «Тепер вигодниј час; возьміть перше Украјіну (правобічну) а потім требујте Молдавшчини ј Волошчини, а там Јерусалим… вам не користно, коли турки зостанутьсьа на північ од Дунају, або на Подільльу, або на Украјіні, або коли Јерусалим зоставите в јіх руках: поганиј то буде мир!… Коли будуть отдавать вам увесь Јерусалим, а од Украјіни не одступьать і з Подільльа не вијдуть, — не мирітьсьа». (Солов. Ист. Р. XIV, 219–220. Порівн. у нього ж, X, 229). З самого 1666 р. аж до 1709 р. московськиј урьад робив усе, шчоб отдалити од себе ј зрујнувати правобічньу Украјіну ј тісно злучене з неју Запорожьжьа, — ј потім, коли таки довелось московському цареві (Петру I) пітти віјноју до Дунају, (1711 р.) то він був покараниј тьажкоју поражкоју од турків, післьа котројі мусив зріктись не тілько правобічнојі Украјіни
