Сторінка:Поліщук Геніяльні кристали 1927.pdf/72

Тоді дівчина зідхає, як пташка,
Коли її милий не прилітає довго на гніздо,
А промінь, пустивши росток у таємну

безодню її лона,

Там спить — чекає,

Аж поки його не розбудить мужський

вібріон.

Дівчина тоді одкидає голову, оддаючи

милому свою трепетну шию:

Вона приготовила мужові млосний цілунок

І найтепліший куточок для його любови.
І коли на буйній землі родиться од неї

дитя —

Воно смутно пригадує,

Як гойдалось колись на зоряних вірвечках,
Як бреніли місячні струни в покорі тихому

вітру,

Як співала йому космічна юга.

Той синок прислухається до них тоді

з раннього малку,

А струмені згаданих звуків

Передає піснями.
Люди, що здавна сами їх забули, —
Кажуть йому:
— „Ти — поет“.