99
— Ех! — майже простогнав дядько Пилип і вдарив ногою в землю, як стаєнний кінь. — Швидче, музико!…
Вдарив другою ногою і наче буря його підхопила. Задріботів ногами дрібно-дрібно і просто поплив у повітрі. Всі навколо тільки ахнули зі здивовання, бо деж таки видано, щоб такий пень, а був такий легкий?… І задріжали жижки в кождого чоловіка, затремтіло серце і, похапцем пили й низалися в рухливе коло танцю. І це не був той звичайний танець, що буває коло коршми, а це було щось особливе, щось навдивовижу рухливе, що не знало собі меж і що не могло спинитися ніякою силою.
Все дрібнійше й дрібнійте бренькочуть струни, все частійше й частійше перебірають ногами незлічені пари бородатих і вусатих гречкосіїв, як ніколи і ні на якім весіллю.
Дядько Пилип перед веде. Його лице нерухоме, як із каменю. Очі звів до неба далекого, наче молиться, а в глибині чоловічків зелені проміні місяця грають.
Лантухом викотився в середину кола здоровий чоловічина, що заспівував пісню, і не своїм голосом крикнув:
— Давайте, будемо так, як вовкулаки!…
— Ха-ха- ха!… — озвалося коло. — Як вовкулаки!… Як вовкулаки!…
— Диви ти, шо святий отець з Видубецького каже!… — крикнув хтось коло барильця з горілкою.
— Та-ж він наш!… — загомонів ліс, — Наш… наш…
І враз дядько Пилип зупинився. Вийшов з кола і прохрипів:
— Тісно мені тут!… В поле хочу, в широке поле!…
Звернув на бік між кущі і став садити гопака.
— Я їм покажу! Я їм покажу! — цідив крізь зуби.
Нарешті випорожнилися барильця і коло стало меншати. Натомість більшало число танцюристів між кущами. Стомлений, знесилений незрячий ледве що перебірає пальцями, але струни вже самі грають, як і самі собою танцюють гречкосійські ноги. Глухо гомонить земля від тупоту ніг, тихо згасає огнище, а натомість світить ясний місяць з високого неба і, байдуже дивиться він на страшний танець Зеленовців і бачить він, як широкими полями ходить неприборкана трівога і як скрадається поза клунями селянська чуйність:
— Ви спите, куме Степане?
— Ні, не сплю, куме Іване!…
Ця ніч в Грековім лісі стала на завжди памятною для кождого Зеленовця, бо в ній кождий з них відкрив друг другу свою душу і кождий з них раз на завжди зрозумів себе і других таких, як він сам… І після цеї ночі вже не було між ними неладу, ні роздору, а було одне тіло могутнє, один дух непереможний, одне горіння всеочищаюче…
