Сторінка:Поліщук К. Отаман Зелений. Львів - Київ, 1922.djvu/139

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

135

В полудень гримнула гармата і вся земля задріжала й застонала від кулеметного клекоту. Повстанці відбивали наступ за наступом і, завзятим натиском, перейшли в контр наступ. Спереду всіх, як і завжди, — Зелений…

— О півночі відступимо непомітно і переберемся в тил… — казав він до Ґонтаренка. — Тут зоставимо декілько місцевих, які будуть на протязі цілої ночі торохтіти кулеметами і лякатимуть їх… А вранці ми вже будемо далеко… Головне, щоб до Трипілля…

Вже вечеріло, як враз, наче ненажерливий звір, заревло в ярах страшне „ура“ і на стомлені повстанчі ряди цілими юрбами наскочили білі.

Зі свого богатого минулого Зелений знав один найпевніщий засіб оборони: не ждати на ворога, заки він нападе, а самому напасти на нього. В таких випадках тричі сильніщий ворог, не тільки відступає ні з чим, але, часто буває, сам попадає в полон. За цей засіб згадав він тепер.

— Хлопці, вперед! — крикнув він і кинувся з оголеною шаблею в саму гущу білих.

Залунали дикі вигуки, забряжчали на мить щаблі, а потім все змішалося в божевільнім гомоні оскаженілої лайки, благань та прокльонів, а потім стало тихо, надзвичайно порожньо і ніяково…

Вороги зникли, як і появилися, тільки кучі трупів на сірій стерні свідчили про те, що сталося. Повстанці вернулися на свої місця заклопотані, стурбовані і злякані, не бачучи між собою того, на кому трималася вся справа.

— Де пан отаман?… — затурбувався Ґонтаренко, йдучи вздовж повстанчих шанців. — Не бачили пана отамана?…

— Не знаєм… не бачили… — відповідали тихо, а самі злякано починали чогось тремтіти і щось страшне, не знайоме досі, владно запанувало над ними.

— Ах, яка-ж тяжка ця рушниця! — сказав один.

— Я ледве на ногах тримаюся… — промовив другий.

— Йдіть хто помогти мені пана отамана принести… — перериваючим шепотом заговорив хтось третій. — Там на полі ранений лежить…

— Як, пан отаман ранений? — зашепталися в шанцях. — Не може бути… Тож він завжди першим був і нічого…


Знайшли його всього скрівавленого. Лежав непритомний на межі і дивився на осінні зорі. Взяли його на руки і несли так обережно, як малі діти гостинця своїй матері. Несли й вони.

— Прийми Україно!…