136
В крайній хаті села Калинівки, де спочивав він минулої ночі, поклали його на деревляне мужицьке ліжко і стали оглядати рани. В згустках крови, знайшли дві рани на грудях: обидві від револьверних куль і обидві коло самого серця… Дістали звідкись теплої води, кусник лняного полотна, обмили й перевязали…
— Що-ж нам тепер, братці, робити? — повернувся Ґонтаренко до тих, що стояли коло порога.
— Води! — простогнав у той час ранений отаман.
Дістали холодної води, влили трохи якогось вина в неї і напоїли його…
За вікном скиглив північний вітер…
Отаман разкрив очі:
— Хто плаче так важко? — спитався тихо.
— Ми… — прошептали ті, що коло порога.
Мовчазна тиша запанувала на мить в убогій хаті, тільки каганець потріскував зтиха. Отаман глянув по хаті і з величезним зусиллям вимовив:
— Зараз-же йдіть до Трипілля… Йдіть, я тут сам… Затримаю…
— Гр… рум… рум… рум… — озвалася десь одна гармата.
— Гр… р… р… р… ех… — відгукнулася друга.
— Бр… ре… є… є… ам… — роскотилося по селу.
В хату ввійшов малий повстанець з Переяслава. Не знаючи до кого звертатися, він сказав до всіх:
— Білі знову наступають…
— До села, на вчорашні позиції… — прошептав Зелений.
Повернув трошки голову в бік Ґонтаренка:
— Роспорядіться…
Ніч і пітьма. Стомилися й затихли вороги. Тільки одні ракети не переставали горіти вздовж їх лінії фронту. Пильно вдивляються в пітьму повстанчі стежі, готові всі до одного полягти при першій нагоді за ради тих, що за ними… А за ними було вже неминуче останнє…
В хаті було повно повстанців, які, стаючи на колінах, слухали останнє слово свого отамана, його сповідь останню…
Завтра, можливо, вони підіймуть на ноги всю селянську Україну, або самі розійдуться по всій Україні і ця сповідь стане тією леґендою, яка буде живити сотні тисяч, навіть, цілі міліони своїм ніжним теплом віри в своє велике Трипілля…
А отаман Зелений, напружуючи остаток своїх сил, тихо вимовляв:
„Так мало — знати… Так богато — вірити…“
|
|
