Перейти до вмісту

Сторінка:Поліщук К. Отаман Зелений. Львів - Київ, 1922.djvu/27

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

23

Оксана поспішаючись, насипала в миску борщу і поставила перед ним.

— Їж, сину! Годі тобі сушити мізок отими книжками! Бач, яке лихо сталося… — промовила тихим голосом, в якому вчувалися сльози.

Данило помалу склав книжку і здивовано повернувся до матері.

— Що саме? — спитався.

Вона хотіла сказати йому щось таке гостре, щоб воно зачепило, вкололо його, але глянула на його струнку юнацьку постать і замовкла. Помітила, що він зовсім не той став, як був перед тим і що він виглядає зовсім дорослим. Дивлячись на його струнку юнацьки постать, на смагляве лице з продовгастим, трошки горбатим носом і сірими замисленими очима, вона своєю думкою вираховувала його літа. І на її думку виходило так, що йому всього лише вісімнайцять літ скоро буде, але в виду він здавався старшим на 5–6 літ. Дивилася і не могла надивитися. Забула навіть за те, що хотіла йому росповісти докладно про те все, що діялося тут, коли не було його в дома. Але в той час він сам заговорив:

— Так, виходить, що він не гнівається на мене за се, що я перестав співати?…

Оксана ще не зрозуміла, але догадувалася, що він говорить про попа і сама не знає, як відповісти йому. Їй не хотілосяб говорити йому якраз про те все, що в цей час робив піп, бо знала наперед, як це його вразить, а через те відповіла коротенько:

— Він казав, що з тебе добрий дяк може бути, а через те й боронив тебе…

Данилові уста скривилися в легеньку усмішку. Він пригадав минулі роки свого дитинства, коли його єдиною радістю було ходити до церкви й помагати дякові співати та читати. Часом у Великий піст він ходив що дня і, як коли не приходив, то за ним присилали сторожа. Часто було, що він навіть заміняв дяка, за що той уділяв йому дещо зі своїх доходів, а піп тільки дякував і обіцяв зробити його справжнім дяком. Одначе, вже останніми часами, від коли в полукіпках стали знаходитись оті листочки з червоними печатками, Данило не тільки перестав співати, але й зовсім не ходив до церкви. І тепер, згадуючи це, йому було не то ніяково, не то чудно, що він міг таким бути в той час, як піп дер з мертвого й живого і ні про що инше не думав ніколи.

Данило досить мав роботи, а через те день до вечора пройшов скоро й непомітно. Пораючись коло господарства, він не переставав думати про те, що й справді булоб добре помиритися з попом і попросити його, щоб він послав його на зиму до київського печерського монастиря, звідки на весну вийшов би справжнім дяком, дістав би собі місце