24
десь у маленькій парахвії і сидів би собі тихо. Однаково, дивно було те, що як добре не складалися в нього ці думки, як всі вони плутались і мішалися, коли тільки приходили думки инші, вичитані ним з подарованого йому невідомим аґітатором „Кобзаря“. А приходили такі думки часто, цілком несподівано й негаданно.
„А на апостольськім престолі чернець годований сидить“… — починало ворушитися в мізку. Він кидав роботу, підводився і думав — звідки це. Через хвилину згадував, що це з подарованого „Кобзаря“ і заспокоєно продовжував свою роботу. Але тільки починав думати про дяківство, як враз мізок пронизувало: — „Людською кровію торгує і рай у найми віддає“…
Знов підводився, знов думав і знов пригадував, що це було з того самого „Кобзаря“…
— Треба буде в матері спитатися, що саме він говорив про мене, — думав Данило йдучи вечером до хати.
Як погасили світло і лягли спати, Данило встав і сів на краєчку ліжка, де лежала мати.
— Мамо! — сказав він пошепки, щоб не розбудити Олексу. — Розкажіть мені про попа.
Оксана підвелася трохи і промовила:
— Щож я тобі розкажу?
— Все… — сказав він.
І вона стала розповідати. Почала з того, як він відмовився поховати на цвинтарі забитих господарів і як їх вивезли на роздоріжа, де ховають вішальників. Далі говорила про те, як і кого саме він радив жандармам скарати, а потім стала казати й про те, як жандарми приходили за Данилом і як вона встигла якось вискочити з хати і побігла до попа просити ради. Довго він не хотів навіть нічого слухати і все приказував: „Безбожний став твій Данило, так нехай краще загине!“… Колиж вона стала перед ним на коліна і, цілуючи його в руки, зі сльозами на очах стала благати заступитися, він змягчився і сказав: — „З твого сина, Оксано, добрий дяк може бути! Я заступлюся за ним, але ти скажи йому, що коли він не буде робити того, що я йому скажу, то памятай, що я тоді сам пришлю за ним жандармів!“
Данило слухав це все і часами тільки переривав її коротким запитанням, як нпр. — „так і сказав?“ — або — „і справді?“…
Оксана мусіла знову говорити те саме, що вже говорила раз і не примічала того, що Данило чогось тремтів усім своїм тілом, а його голос був хрипкий, наче простужений.
— Які ми бідні, мамо! — говорив він, — які бідні!…
Вона слухала й не знала, що він цим хоче сказати і, засипаючи, була певна, що її Данило буде слухняним
