Сторінка:Поліщук К. Отаман Зелений. Львів - Київ, 1922.djvu/30

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

26

На його крик прибігла розпатлана попадя, а слідом за нею наймичка, наймит і ще якийсь підстаркуватий добродій в міському убранню, — випадковий гість, чи родич.

— Вижени його! — показав піп рукою наймитові.

Той, як стеклий пес, кинувся на Данила, але не знайомий добродій зупинив його.

— В чому річ? — спитався він.

Піп не сказав нічого. Одвернувся і схвильовано сів у крісло.

— Я хотів порадитись!… — промовив Данило й скоренько вийшов з хати.

Йдучи коло церкви він зупинився. Глянув на стародавні хрести на маківках і згадав з того ж таки „Кобзаря“: „А роспятієм добито“…

Зітхнув і став думати:

„Дивно! Такий же чоловік, як і всі, а диви, що видумує! Руку, каже, руку цілуй!…“

„Ну, гаразд! А що буде тоді, як і справді народ зрозуміє, що його дурили і стрепенеться і отрясе від себе дармоїдів?… Що тоді робитиме цей отець духовний?…“

„Подумати тільки, скільки він бере й дере з усього, а все то іменем Христа!… Ні, не треба мені такого Христа! Не потрібні мені його люті слуги!… Я можу й сам собі бути“…

На дзвіниці задзвоний маленький дзвоник. Старий Семен, який уже тридцять літ з лишнім вартує церкву, давав знак, що він не спить і чесно виконує свої обовязки. Цей дзвоник скерував його думки в другий бік.

„Ні, в Христа не можна не вірити! — подумав він. — Тільки треба вірити инакше якось, по новому, по свойому, щоб від щирого серця було“…

Раптом здрігнувся. Згадав собі давнього образа, на якому був намальований Христос у мужицькій свиті. Той образ був у цій церкві і піп наказав його спалити, як „непотребную память уніятских времен“… Тепер він зрозумів, що той Христос був справжнім і що не даремне його знищив „отець духовний“…

— Отець духовний!… — якось чудно засміявся він. — Бандит! жрець нечестивий!…

„Молиться під фіґурою, а чорт сидить за шкурою“… — згадалася йому в той час місцева приказка.

— Звичайно, що чортові догоджають, а Христом тільки прикриваються… — говорив сам до себе. — Але, коли Христос визволиться із ваших невиданих хитонів і зявиться в мужицькій свиті, то хоч і схочете покаятися, так уже пізно буде!…

З великою образою в душі і гострою біллю в серці йшов Данило до дому і думав лише про те, щоб непомітно ввійти в хату, не розбудивши матері.