Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/150

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 146 —
VI.
.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .
.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Багато говорили Янушпільці про Хайчину втечу, але від самої Хайки довго не було ніяких звісток. Казали, що вона з Вакуленком поїхала в Америку, але ніхто нічого певного так і не знав до того часу, заки від Хайки не прийшов лист до старого Берка. В тім листі вона писала, що вже одружилася з Вакуленком і разом з ним учителює на волинськім Полісю, в чому не бачить нічого злого, окрім доброго діла, а через те просила простити її.

Довго старий Берко думав думу, як бути, а далі зібрався з силами і написав їй листа, що прощає тільки через те, що вона „не така, як инші“…

1918 р. жовтень
м. Київ.