Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/151

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Виникла проблема з вичиткою цієї сторінки



„ПОДІЯЛОСЬ ЩОСЬ“.

Село марило кращим прийдешнім, а коло села стояв занедбаний цвинтар і снував лєґенди минулого. Тихо шепталися пожовклим листям старі тополі, наче розповідали щось. Пастушок Яремко, який пас вівці за селом, догадувався, що вони розповідали про весну кріваву і про те, як на цвинтарі зявилася велика братська могила…

Понура осінь блукала навколо села і тужила під цвинтарною брамою, за якою з німим роспачем розгортали хрести свої руки над убогими могилками. Забуті перекази скаржилися комусь невідомому і покірно тулились до вогких стін старенької каплички. Над сірими стернями спустошених піль, як розгнуздані коні дико гайсали північні вітри і гонили на південь чорні хмари…

Занедбаний і забутий кущ сивого полиню не скаржився й не нарікав. Минулого літа він виріс на братській могилі, скоро її насипали тут. Він покірно хилився, куди вітер віє і щоденно чекав свого постійного гостя. Коли гість приходив і розпочинав якусь розмову з братською могилою, то він затаєно слухав і чудувався з того горя, яке панує за цвинтарною огорожею.

Кущ полиню пригадував літо, як на цвинтар приходили заплакані селянські діти і довго-довго молилися за когось. Колиж настали холодні, сірі, осінні дні, то селянські діти перестали ходити і залишився лише оден постійний гість, який не пропускав ні одного дня, щоби не навідатись до могили.