Иноді його думи порушувались голосами дітей, що приходили до могил своїх батьків, і тоді він незадоволено вставав і ховався кудинебудь в куточок, де й дожидався ночі.
Як приходила ніч, то він знову йшов до каплички, простеляв коло її дверей свою драну свитину, лягав і слухав, як десь пищать кажани і страшно прагнув побачити своїх забитих синів.
Не одну ніч, до самого ранку він лежав і чекав своїх синів, але вони не приходили… Часами, коли він засипав, йому ввижалися його сини, як вони з рушницями в руках просять:
— Благословіть нас, тату!
І сниться старому Соловієнкови, що його серце стискає туга, а на очах стоять сльози, які закривають собою весь світ, що й сонця не видно…
Тоді він крізь сон говорив сам до себе:
„Ой знаю я горе своє, знаю! Знаю, що минула весна красна, а червона була! Хмара хмару заступала. Скрізь Німці сновигали. Залізні каски на сонці блищали. Мусіли мужики заворушитися, бо не сила було стерпіти глуму великого. Десь набрались рушниці, десь взялися пулімети і заговорила мужицька сила…
„Страшним реготом реготалися в полі німецькі гармати і почалась крівава косовиця. Запалахкотіло в полумї село, страх і роспач охопив кожну хату, трівога запаморочила кожну голову… Сім день і сім ночей боролися з ворогами мої сини завзяті, але на восьмий день сила подолала завзяття…
„Виросла висока-висока могила… Без попа справляли похорони… Лягли спати синочки любі… Учив їх, доглядав їх, надії свої покладав на них, а воно ось як сталося… Сподівався на старости літ серцем спочинути, а Бог кару дав, муку тяжку, жаль болючий“…
І старий Соловієнко схоплювався з свого місця, підводив до неба голову, дивився на зорі і мало по мало приходив до свідомости. Тоді він повертався лицем в бік братської могили і жалібно кликав:
— Сини мої любі, де ви?!..
Часами йому здавалося, що на могилі стоїть якась тінь людини, яка нагадує його старшого сина. Радий, що накінець таки поговорить з ним, він поспі-
