шався до могили і вже коло самої могили пригадував, що то не що инше, як полиньовий кущ. Зупинившись, глибоко зітхав:
— Який же ти непотрібний, сивий поліняко? Хибаж ти не знаєш, що твоє місце в полі на межі стояти?..
Кущ сивого полиню слухав і не розумів нічого, а високі тополі тахо гомоніли між собою…
І от, в оден сумний осінний день, коли село марило кращим прийдешнім, а цвинтар снував лєґенди минулого, старий Соловієнко сидів коло каплички і слухав, як гомонять тополі і скиглить вітер між штахетками на поповій могилі. Сидів собі і не думав нічого. Не турбувався навіть тим що незабаром настануть морози і прийде зима. Йому було так добре сидіти і слухати незрозумілих, але таких вражаючих, безмежно сумних голосів вміраючого літа.
Зненацька десь у полі залунав якийсь пронизливий крик і гострим ножем врізався в Соловієнкове серце. Зрозумів, що цей щось не добре віщує і, замість того, щоб лишитися на цвинтарі, він схопився і став втікати з нього… Бачить — кудись чогось біжать якісь люде… Біжать старі й малі… Побіг і собі разом з ними… Бігли в поле і спотикались на межах…
Звідкілясь почулися вистріли… Хтось щось кричав, як не при своїй памяти… Щось боляче шпигнуло в його груди… Зробилося гаряче й душно, наче в Спасівку… Почув, що за пазухою розлилося щось гаряче, гаряче… Всадив руку… Кров на руці… Подивився, подивився, та й схилився на якійсь межі…
Довго лежав він непорушно і не хотів відкривати очей. І лише тоді, коли трівога передсмертної свідомости заворушилася в його мізкови, він відкрив очі і побачив себе в білій кімнаті сільської лікарні. Спершу всього він пригадав, що колись тут лежали і його сини… Підвів трохи голову, став дивитися і слухати… Люде щось говорили і згадували про гетьманців… Коло порога якась дівка плаче: „краще тобі, мій любий,
