Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/155

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Виникла проблема з вичиткою цієї сторінки
— 151 —

панським наймитом вік вікувати, ніж в сирій землі лежати“…

Соловієнко починає розуміти, що тут „щось подіялось“ і що знов іде якась боротьба.

Підійшов якийсь високий безвусий чоловік і нахилився над ним.

— Він перевязаний? — спитався когось.

— На якого чорта його перевязувати, як він все одно помре? — сказав хтось з кутка.

Соловієнко хотів щось сказати, але перед його очами зявилися його сини і він відчув, як навколо його заджебоніли маленькі жучки, наче в літку на цвинтарі…

*  *  *

Над вечір він помер…

На цвинтарі, поруч старої весняної могили, виросла нова братська могила, коло якої топталася ридаюча юрба… Всіх згадували і всіх оплакували, лише за одним Соловієнком ніхто й не зітхнув навіть. Тільки вже тоді, як ставили на могилі великого хреста з написом похованих, хтось, між иншим, сказав: „А як-же з Соловієнком? Писати і його?..

— Таж він ще з весни залишився!.. Хоча все одно вже, записуйте! — відповіли з юрби.

Записали на хресті його імення і розійшлися по домах марити кращим прийдешнім…

Занедбаний цвинтар снував лєґенди минулого, а кущ сивого полиню дарма вже чекав свого постійного гостя.

1919 р. листопад.

м. Київ.