Похмурі знайомі чола блискучі, палаючі огнем очі…
Стовпились великою юрбою коло „волости“. Топчуться, чогось чекають.
— Гм… значиться, нове правительство завелося!.. Дивно!… — наче в повітря кидає слова мій сусід Артем.
— Яке там правительство, просто поцяцьковані золотом дурисвіти!… — нестримно відрубав якийсь молодий парубок.
Я нічого. Мовчу і слухаю.
Розмова починається в другім місці:
— Цікаво, для чого вони нас скликають?… Певне якісь розговори…
— Послухаєм… сам ґенерал, кажуть, прислав…
Знов мовчанка. Ніде ні одної усмішки, ні одного веселого лиця…
Сьогодня вранці стало відомо, що приїхав якийсь посланець від якогось ґенерала, а разом з ним приїхала ціла сотня кавказців з кулеметами.
Поки-що, то в селі було ще тихо, але по всьому було видно, що буря недалеко. Про це свідчили похмурі знайомі чола і злодійкувато-ненажерливі погляди осетинів, як вони позирали на жінок.
Ось на ґанку зявився волосний писар і якийсь офіцер. Писаря всі добре знали, бо як тільки вибухла революція, то він весь час боронив „права селянські“. Але тепер?… Тепер він не той став… вовком на всіх позирає…
Мертва тиша запанувала навколо. І враз заговорив офіцерик:
„Собрали помещичий урожай? Нажрались уж по горло? Верно говорю, или нет?“
Замовк і обвів навколо себе очами. Всі мовчали.
„Молчание знак согласия. — Сказав він до писаря і провадив далі: — мне поручено зареквизировать у вас все излишки хлеба, картофеля, сала, овса и сена. В целях избежания всяческих недоразумений, предлагаю вам немедленно выдать все излишки продуктов, или иначе мне прийдется заговорить с вами другим языком“.
