гось доброго не було рації. Обидва схвильовано вибігли на ґанок. Перед ними, на головній парковій алєї ворушилось якесь многоголове страховище, яке кричало, реготалося, вило і ридало всіми голосами божевілля… Небо вгорі застелялося довгими огненними смугами пожежі і клубки чорного диму намагалися закрити зорі.
Прибіг якийсь старенький дідок до ґанку і закричав:
— Стережіться пани, суд йде!..
Шумуюча юрба наближалася.
Дашкевич нахмурив свої сиві брови і щось думав. В той час, як юрба підійшла мало що не до самого ґанку, він випростався і голосно закричав:
— Гей, Безпечанці, що ви робите?! Послухайте-но мене, що я вам скажу!..
Крикливий шум на мить затих і почувся гомін придушених голосів! „Тихо, панич Микола вернувся!“ „Тихо, він щось розумне скаже!“…
— Безпечанці! — став казати Дашкевич, — ви певно ще не забули за мене і памятаєте, як учив вас? Ви самі знаєте, як я боронив вас від панів та підпанків і як мені самому приходилось терпіти всяке лихо. Скажіть мені, на милість божу, що ви хочете робити тут?.. Чи не своє спільне добро ви прийшли нищити? Чи не ваша праця палає полумям? Якіж ви після цього господарі?..
Але враз він замовк і похитнувся. Великий камінь глухо вдарився об його груди і упав на східці ґанку. Юрба заревла:
— Геть, геть панських наймитів!.. Доволі нам слухатись всяких казок!.. Доволі вже терпіли!.. Знаємо ми!..
Янко закрив вид руками і побіг в палацовий коритар, де був льох. Дашкевич, опамятавшись після першої несподіванки, хотів ще щось сказати, але чиїсь дужі руки схопили його по половині і шпурнули ним в кущі підстрижених акацій. Страшенний ревіт оглушив його і він сам не знав, що з ним діється. В голові мигнула думка недопустити пограбувати стародавню палацову книгозбірню. Вибравшись на головну лєю, де шумувала юрба, він затримував знайомих
