зійдуться тумани і згаснуть усмішки блискавиць у мовчазнім оксаміті небосхилу.
Я самотний в сосновім гаю лежу на вохкім моху і спочиваю. Вгорі надімною таємничо віти ялин розмовляють. Стокрилі буряні велетні стомились й полягали спати в низинах, бо їм немає діла до того, що злісно радіє блискавками на далекім заході, їм незнайома туга моєї самотности, вони лише крізь свій сон подають кошмарні звуки свого голосу і полохають віковічні бори, які шумлять, розмовляють, гудуть і ридають над моєю головою.
Бачу, як серед перістих рун неба блукає бліде чоло небесного печальника „вічного без краю“. І хочеться спитатися його: „Для кого ти світиш так сумно, красен-місяцю?.. Кому і нащо сиплеш своє срібне сяйво?.. Але він „вічний“ і йому все байдуже, він навіть ласкаво всміхається і соромливо зникає за хмари тоді, як мої очі благально здіймаються до його, а душа ловить і пє далеке срібне проміння… Ні, він кохає легенькі хмари, ніжно пестить їх і ховає чоло своє в їх обійми. Прощай, ласкаве проміння, коли й на єдину мить не хочеш вколисати тугу душі, а насилаєш сни скорботні і викликаєш могильні тіні… Буду з тінями, бо вони мені рідні, милі й дорогі!..
Прийшов сон піль, схилив мою голову на вогкий мох, закрив лагідним крилом спокою мої очі. Я відчув, що вже не буду бачити срібного проміння, красного місяця і зрозумів, що буду блукати з могильними тінями. Хай буде тьма і прийде сон…
Далекий тепер рідний край я бачу. Безмежні зелені поля і блакитне небо вітаю. Дзвонять жайворонки весняні пісні. Пісні жагучого кохання сміються пяною радістю… Весна зелена… Ярило!.. Святий безсоромний Ярило, які твої очі пекучі! Твоє свято на рідному полі я бачу. Я пяний хмелем твоєї радости і твого свята. Рідні пісні, ясні очі, піврозкриті уста-коралі, зітхання квіток… шепочуть трави і з моїх грудей виривається болюче „кохаю“, „люблю“… Де ти, Оленко?.. Твоє лице в срібнім сяйві весняного вечера було таке чарівне і миле.
