посилав на Дін и в Крим 50 паровиць. У Семена було два сини: Иван и Костюк; обох іх Семен оддав в науку: спершу до дяка, потім у повітову школу. Заворушилась у Семена гадюка панства и закортіло ёго вивести своіх синів у пани. Костюка, як кріпшого здоровєм, він оддав у воєнну службу, де ёго під Варшавою и вбито. Ивана батько записав у канцеляристи до повітового суду.
— „Усего у мене доволі єсть,” говорить було Семен Жук; „и землі, и волів, и грошей и всякоі худоби, та дітьми Бог обидив: не дав мені дочки; а гарного-б я собі вихватив зятя, може-б якого вояку — гусарина.“
Одначе-ж до молодоі натури Ивана, якимсь чудним дивом, не прищепилась ні чиновнича ні панска вдача: судовик з ёго вийшов нікчемний. Але Семен, задавшись задачею вивести сина у пани, не жалів грошей: сіяв іх де треба, де й не треба, поів и кормив и судей и усю повітову судову челядь, давав хабарі и, стративши не одну тисячу, добився таки того, що ёго козацького сина, ёго Семена зробили „коллежскимъ регистраторомъ".
Зрадів Семен и цілий тиждень у городі поів судовиків. „Тепер я добився свого,” говорив на радощах Семен, „тепер мого сина не поженуть на греблю, не поведуть у провод и бить ёго не можна; він чиновник… от-що! може и до майорского чину дослужиться; стовбовий дворянин буде… Еге!”
Незабаром замислив Семен одружить свого „чиновника” и хотів вже засилать сватів до якоісь ґенеральскоі дочки; але не сталося, як ждалося! Ідучи за сватами у Конотоп, Семена понесли коні, викинули з воза и потрощили ребра. Похирів він тижнів зо два, та й Богу душу оддав.
Зоставшись самостайним господарем великоі батьківскоі худоби, Иван Жук мерщій кинув суд и службу; спалив у печи свій „мундір,” убрався в свитку и взявся за хозяйство. Вольним чоловіком зажив він у своій Жуківці з своєю старою ненею.
— „Ти-б, синку, женився!” скаже було вона ёму, „нехай би я попестила унуків; а то закрию очи, не знаючи — чи не зведеться наш рід.“ — Иван подумав и промовив: „Воно й справді треба одружитись.. а то зостанусь один… якось ні яково буде.”
— „Кого-ж, мамо, сватать?” спитав він неньку.
— „Отсе таки, кого?” одповіла, дивуючись, мати. „Хиба мала наша околиця! поідь в Ніжен чи в Конотоп, або в Ромни, мало хиба дівчат! яку хоч сватай!”
Не іздив Жук шукати своєі судженоі; бо мабуть и справді „судженоі конем не объідеш”. Раз стоячи в церкві на крилосі, він
