„Тай годі?“
— „А то ще чого тобі треба?“
„Я хотів би, щоб ти до ёго придивилась добре; ти умієш розгадувать людей.“
— „Куди тобі!… На що се тобі?“
„Треба!“
— „Та на що? скажи!“
„Моє діло…“
Соня ще пильнійш глянула на Семена и спитала: „чи не сватать думаєш?“ А в серці у неі ніби щось кольнуло: вона визволила свою руку з Семеновоі руки.
„Ні! ні!“ одповів Жук… „єй Богу ні! се мені и в думку не приходило.“
Вони порівнялись з черешнею, під котрою сиділи Джур, Рися и Німкиня и іли з дерева ягоди. Соня и Семен и собі сіли до гурту. Як ось на доріжці од будинку показалась молодиця уся в чорному, наче черниця.
— „Се удова, дякониха з Куликів; чого се вона йде сюди?“ сказала Соня.
Дякониха усім поклонилась, поздоровила Жука з приіздом и сказала:
— „Я до вас: не во гнів вам, Семен Иванович! Поможіть, будьте ласкаві! у мене хлопець не здужає, а я чула, що ви привезли лікаря.“
„Та от-же вам й лікар,“ одповів Жук дяконисі, указуючи на Джура „просіть ёго.“ Дякониха стала кланяться Джурові.
— „Чим не здужає ваш хлопець?“ спитав Джур Дякониху.
— „Бог ёго святий знає: люде кажуть, що крикливці напали, а сама я не знаю, що воно за недуг. Кричить дитина, як не перерветься; вже я й ворожку звала, и виливала вона и зривала, — не помогло… Возила я и в Иржавець, там и акафист правила и оливи давала з лампадки, що перед Бого-матерю горить, — ні що не помогло.“
— „Великий ваш син?“
— „Семий год.“
— „Що ж болить у ёго?“
— „Не знаю сего! кричить усе, та кричить, та за живіт береться.“
— „Далеко ви живете?“
— „Ні отут зараз за греблею.“
