— „Добре! ходім.“
На полу у дяконишиній хаті сиділо хлопя в одній сорочці, замурзане, не вмите и не своім голосом кричало: „ой живіт болить! ой! ой!“ Джур обдивив дитину, узяв пульс, подержав голову, постукав у живіт, у груди и спитав дякониху:
— „Чи не давали ви ёму цитвару?“
— „Ні!“
— „А є він у вас?“
— „Нема, не знаю, чи є у кого и на селі.“
Послали до попа — и там нема цитвару.
Джур достав того насіня у Жучихи, одніс до дяконихи и дав пораду, як поіть цитваром хлопця.
На другий день дитина перестала кричать, узялась за іжу и видужала. Дякониха прийшла подяковать Джура и сказала:
— „Правду люде казали, що на хлопця щось наслано: як стали виходить з ёго клубками черви, — то крий Боже!.. Я знаю и хто се заподіяв… се стара дячиха так удружила мені.“
„Бач, яка темнота!“ говорив Жук Джурові: „Коли дякониха вірить, що на іі сина наслано глистів, так що ж говорить про простий сільский люд!..“
— „Лучше скажи, що говорить про земство, котре не додумається, щоб у кождій волости був лікар…“
Час ишов; Джур жив у Жука: що-дня молодіж іздила або ходила, чи в ліс, чи до женців, або вязальників; гуляла, співала, грала, читала, спорилась про прочитане… усім було весело! Здавалось, що, дивлячись на веселу молодіж, и стара Жучиха молоділа.
Раз якось винявся такий день, що з самого ранку й до пізнёго вечера йшов дощ: калюжі понабігали чималі; про роботу у полі й думати не можно було; навіть без пильноі потреби ніхто й з хати не виходив. Прийшлось и нашій молодіжи просидіть цілий день дома. Стара Жучиха найшла собі якесь хатнє діло и вешталась з однієі кімнати у другу: в одній кімнаті вона знайшла, що біля образа павук заложив собі оселю; позвала служанку Мартусю, показала ій пучкою на павутину и веліла знять; у другій кімнаті Олена Василівна догляділась, що в кутках на долівці пилу багато і знов показувала Мартусі.
