„Давай дальше грать,“ сказав Семен Джурові.
— „Не хочу, обридло,“ одповів Джур и заходив по салі. Жук закусив чогось губу и мовчки сів до рояли; а Джур, пройшовши кілька разів по салі, повернув у ту кімнату, де сиділа Рися.
— „Що се ви читаєте?“ спитав він у неі; и заглянувши у книжку, додав: „невідь що! нісенітницю!“
Рися заіскрилась и спитала: „Чого се так, що нісенітниця?“
— „Того, що у нас нікому ще йти у ті університети, про котрі ви читаєте. Учора позаводили дівочі ґімназиі, а сегодні давай вже ім університет!“
— „По вашому-ж як? зовсім не треба університета за для женщин, чи як?“ спитала Рися Джура, пускаючи и докір и иронію.
— „Я сего не кажу: я говорю, що ще рано заводить університет; а чи треба, чи не треба ёго у нашім часі, про се треба спитать самих женщин; нехай вони скажуть.“
— „Вони й говорять, що треба, и треба…“ задзвеніла з жаром Рися.
— „А кілько іх говорить?“
— „Повинно, що не одна.“
— „Коли іх багацько, коли ім справді треба університета, нехай зложуться, зберуть гроші й заведуть…“
Рися не втерпіла, скочила з свого місця и строго спитала Джура: „ви шуткуєте, чи правду говорите?“
— „Чисту правду… та, здається, ви сердитесь, Орино Йвановно!“
— „Не можно й не сердиться, коли чуєш, як розумний чоловік, чоловік освічений, чоловік котрий видає з себе ліберала, стане верзти отаке, як ви…“
— „Еге!.. годі! годі! бачте, ви починаєте вже лаять мене…“ перебив Рисю Джур. Ёму бажалось, як кажуть, вивідать у неі ума и не хтів, щоб вона сердилась на ёго; а найбільш не хотів він, щоб Рися вважала ёго за консерватора.
— „Лаяться я й не думаю,“ одповіла Рися, „а справді чудно якось слухать те, що ви говорили!.. Я вам: „отче наш“, а ви мені „од лукавого.“ Хиба таки ви справді щиро говорили?… Хибаж таки ваші університети заведені на приватні, на зібрані гроші? хиба вони орудуються коштом приватним, а не государственним? Отсе вам раз! а друге ось що: як по вашому зробить тогді, коли вчиться в університеті показалася хіть у таких тілько дівчат, котрі убогі, не мають спроміжности; з чого ж вони
