— „Чого ж ви такі смутні?“
— „Я?.. ні, я не смутна… я так собі… а може й… у кожного є своя печаль… єсть вона и в мене…“
— „У вас? печаль!. у ваші літа!“
Рися глянула на Джура…
— Скажіть мені, Орино Йвановно! яка у вас печаль? чого вона? може я поможу вам?“ Джур взяв Рисю за руку и стиснув. Рися не однимала своєі руки…
— „Скажіть!“ допитувався Джур дивлячись в вічи Рисі.
— „Не поможете… не схочете…“
— „Я не схочу! я!.. Рисю! хиба ви не примічаєте, що я… я люблю вас!.. Рисю, мила моя Рисю! чи любите ви мене?“
Рися нічого не одповідала, тілько поблідла и затрусилась наче в пропасниці…
— „Що ж, Рисю! ви мовчите? ви не любите мене?“
— „Ні!.. я люблю вас…“ єле чутно промовила Рися…
Джур нагнувся и поціловав іі.
— „Ви завтра поідете?“ тихенько спитала Рися.
— „Завтра!“ одповів Джур. У Рисі полились слёзи.
— „Пустіть мене!“ сказала вона однимаючи руку… „пустіть! идіть собі в кімнату… я піду в ліс… не йдіть за мною… не хочу…“ и вона швидко пішла на перед. Джур стояв увесь в огни, голова горіла, серце билось, він сам був не свій!..
„Антоне! Антоне! де ти?“ гукав Семен. „Йди чаю пить.“ — Але Джур не чув нічого! перед ним стояв образ Рисі, в ушах ёго чулись слова іі „ви завтра ідете…“ він задихався!..
„Антоне!“ скрикнув підходячи до ёго Семен. „Ти глухим став, чи що? — кричу, кричу, зову тебе, а ти стоіш наче вкопаний й не чуєш.“
Джур подивився на Семена.
„Та що се з тобою Антоне! чого ти такий червоний?“
— „Що зо мною?“ одповів Джур… „3о мною те… що я.. я люблю твою сестру Рисю!“
Жук ні з роду не сподівався такоі одповіди, не знав що й сказать и мовчав.
— „Чогож ти мовчиш, Семене! хиба не чув, що я сказав?“
„Чув, та щож мені казать?“
— „Що казать!.. Боже мій! и ти не знаєш, що казать!.. та ти порадив би мені, що діяти! говори швидче, говори.“
