Джур взяв Семена за руки и стиснув іх з усієі сили.
„Ай!“ крикнув Семен, „постій! не дави так боляче! та що се ти, Антоне!.. як же се так!.. ти спочинь! дивись, як од тебе палить жаром. Ходім у хату!“
— „Ні, в хаті душно… не піду… ти мені кажи, що діяти?“
„Та що-ж я тобі скажу? Рися знає, що ти любиш іі?“
— „Знає.“
„Що ж вона?“
— „И вона мене любить.“
„От — як! гм!.. ну се ваше діло, я тут нічого…“
— „Бач! нічого!.. я у ёго поради прошу, а він „нічого“… геть! йди собі!..“
„Чуєш, Антоне! ти справді тепер не при собі… Ходім у хату та спочинь, а послі порадимось.“
— „Тривай, я й тут спочину…“
Пройшло більш години: Джур и Жук сиділи мовчки… Як ось прийшов Иван и сказав:
— „Пані ждуть вас до чаю.“
„Зараз прийдемо. Ходім!“ сказав Жук.
Джур мовчки встав и пішов; але прийшовши в дім, повернув у свою кімнату и просив принести ёму туди чаю. Матери Жук сказав, що Джур втомився пакуючись и хоче спочить, и взявши чай сам поніс ёго Джурови…
— „Ну, Семене! щож ти мені скажеш: піде Рися за мене, чи ні?“ спитав Джур трохи згодя.
„Не знаю…“
— „А ти як думаєш?“
„Я?.. мені здається, коли вона тебе любить… тілько, що вона ще дитина… Сам ти знаєш, що іі заміж ще дуже рано… нехай би ще погуляла…“
Джур підскочив. „Рано!.. се-б то вона мені не пара… так?“ спитав Джур, глянувши грізно на Семена.
„Ні! не так!.. ти не горячись, осядься трохи… Ти лікар и лучше мене знаєш, що ранні браки шкодливі… Ти розмисли гарненько: коли ти кого любиш, так не захочеш зробить того нещасним… а хиба Рися буде щаслива, вийшовши заміж у такі дитинні літа?…“
— „Я й не кажу, щоб зараз вона виходила за мене… можно щось и підождать… але чи ти згодишся на наш брак?“
„Хиба я що?“ одповів Семен… „я Рисі не батько… не мені
