з тобою жить, у неі своя воля є… Се як вона сама захоче та матуся…“
— „Чи вже ж матуся стане суперечити?“ спитав Джур.
„И про се я не знаю; сам попитай у неі…“
А Рися тим часом зайшовши у ліс втирала дрібні слёзи. Іі душило те, що „він завтра поіде, ёго завтра вже не буде“: більш ні про що Рися й не думала! Ій и на гадку не прийшло, чи жениться він з нею, чи ні; ій хотілось тілько, щоб вона ёго бачила, чула ёго голос, говорила з ним, щоб він не іхав. — Виплакавшись Рися вернулась до дому, прийшла в свою кімнату, замкнула двері, вмилась; тогді одімкнула замок в дверях и сіла.
Несподівано для неі війшов Семен.
„Де ти Рисю була?“ спитав він.
— „У лісі гуляла…“ одповіла.
„И чаю не пила?“
— „Ні! я встала рано, напилась молока и пішла гулять.“
„Одна?“
— „Одна! хиба мені первина?“
„А Джура не бачила?“
— „Бачила в саду…“
„Що він тобі казав?“
— „На що се ти допитуєшся?“
„Я знаю, що він тобі казав…“ сказав Семен и всміхнувся.
— „Коли знаєш, так на що питать!“
„Рисю! скажи прямо: ти любиш Джура?“
Рися зачервоніла, спустила у низ очи и тихенько промовила: „Еге!“
„Гм! а пішла б за ёго заміж?“
— „Я про се й не гадала!..“
„Так погадай, та ще й добре погадай! він сегодні сватати ме тебе…“
Рися замислилась… Трохи згодя вона сказала: „Серце Сеню! братику мій! порадь ти мене…“
„Моя хата з краю!.. тобі з ним жить.“
— „Я ще молода… людей не знаю: ти лучше знаєш Джура… він твій приятель…“
„Про мене!“
— „Що про тебе?“
„Рано тобі заміж… погуляй ще…“
— „Сеню!.. він завтра поіде?“
„Поіде…“
