же се так, що я про се нічого не чув… знов Хмара бідкується, що сю кассу ви завели на те, щоб поставить супротив ёго народ, перебить у ёго робітників…”
Жук не видержав — й подивившись на станового спитав: „Се ви у мене вивідуєте?.. чули, що дзвонять, та не знаєте де! Ви-б просто так и сказали, що вам яко урядовому аґенту „треба знать усе, що діється у вас у стані”, та и розпитали-б мене про кассу, я-б вам и росказав усе, без Хмариних побрехенёк…”
Становий почервонів, став заикатись и божиться, що він и на умі собі не мав розізнавать про кассу, а тілько так спитав, до слова… Жуку стало гидко слухать брехню, він взяв швидче папироску и запалив іі.
— „Паничу! до вас громада з Куликів прийшла,” сказав Иван Жуку, війшовши в кабінет.
Жук зирнув в вікно. На дворі стояло чимало народу… Становий став прощаться.
„Ні!” сказав ёму Жук, „од обіду я вас не пущу, особливо тепер. Я дуже радію, що громадяне прийшли при вас: ви послухаєте нашу розмову, знати мете, яку кассу ми заводимо… Ось ходімо до громади.”
Становий замислився, одначе не було що казать, мусів послухать Жука. З громади вийшов наперед чоловік літ під 50, з сивими вусами: се був куликівский козак, Павло Замковий.
„Що скажете, люде добрі?” спитав Жук.
— „Усе добре, паничу!” одповіла громада.
„Добре, як добре! говоріть.”
— „Були ми з вашою бумагою у посередника, читав він іі.”
„Що ж?” питав Жук.
— „Та нічого-ж!” одповів Павло. „Сказав, що кассу можна заводити, що за се нічого не буде… тілько, каже, треба писать в ґубернію.“
„А вже ж треба… Я ж вам й тогді се говорив… та ще не в ґубернію, а аж до міністра.“
— „Еге ж, еге!… так отсе ми вже усі гуртом до вас: давайте радиться, та кінчать діло.“
У Жука од радощів аж серце тёхнуло, аж очи заблищали.
„Давайте! давайте! будемо кінчать, „говорив він.
— „Роскажіть же паничу нам ще раз, як воно буде, щоб ми гаразд второпали.“
Жук знов виложив своі думки про кассу. Загула знов громада, знов стали править, хто куди! Вже стало вечеріть, як Жук
