й не може ёго любити… Появиться Оскерко, заговорить з Сонею — для всіх очевидно, що Соня витає ёго тілько віжливо, як и кожного гостя, одному Семенови здається щось инче.. Залізе зараз до ёго в душу сумлінє и мов якийсь голос невидимий шепче ёму, що Соня не сказала ёму правди, що Соня кохає Оскерку…
Соня не могла не запримітити, що брат слідить за нею, що він ніколи не покидає іі на самоті з Оскеркою. И не досада брала іі на Семена, але ій становилось якось приятно: хоча вона й не могла зрозуміть, чого для неі приятно висліжуванє Семена.
Наступив великий піст; на дворі запахло весною, сніг починав розтавать. На первім тижни, по заведеному звичаю, Жучиха з усією семєю говіла. Вернувшись у вечері од сповіди, Жучиха лягла раньше від звичайного спать; Семен сидів з сестрами. Розмова йшла про Джура, бо не за довго до того прийшов від ёго лист. Рися впала в смуток и пішла до себе в кімнату, Соня и Семен остались у двох и вели розмову: чи буде Рися щаслива за Джуром… Зозуля на годиннику прокуковала десять раз. Соня встала, щоб ити спать.
„Трівай ще трохи Соню! посидь!.. Мені щось дуже скучно на душі,“ сказав Семен.
Соня сіла й одповіла: „ну, добре, посижу, тілько з умовою: щоб ти сказав мені по правді те, про що я спитаю…“
„А хиба я коли брехав тобі?“ спитав іі Жук.
— „Ні, сёго не було… та так… якось… знаєш…“
„Ну, кажи: — що?“
Соня підійшла близше до Семена, стала перед ним, положила своі руки до ёго на плечи и сказала:
— „Ну, гледи ж Сеню! говори правду; кажи: від чого ти такий скучний?“
„Хто?.. я?.. я, здається… та з чого се ти взяла?..“
— „От — бач! бач!.. вже й починаєш викручуваться… й не хочеш прямо сказать!.. от — се вже не гарно.“
Семен замислився; він не ждав, щоб Соня дала ёму таке питанє, и не знав, що ій одповідать.. Брехать не хотілось, а правдивоі причини свого сумованя він и сам мабуть собі не вияснив.
— „Так що ж?“ допитувалась Соня, „скажеш, чи ні?“
„Що ж казать тобі?.. я й сам не знаю, що зо мною… здається, я й не скучаю… а так щось… таке иногді найде на мене,
