Пізно вже в вечері привезли лікаря. Соня не спала, вона лежала без памяти, важко дихала; очи блищали, лице горіло… од неі так и палило.
Сівши біля недужоі, лікар узяв пульса, посчитав, виняв з кишені трубочку и вставив під руку у самого плеча Соні… Живе срібло піднялось у трубочці до 40°. Лікар зробив серьёзну міну в лиці…
— „Горячка!“ сказав він, написав рецепт и велів іхать за лікарствами, а сам принявся запомагать тим, що можно було достать дома…
Перед світом привезли й другого лікаря. И сей став проводить те-ж, що й перший: считать пульс, мірять температуру, слухать груди…
— „По моёму не горячка, а тілько нервовий припадок,“ сказав новий лікар. „Небезпечного нічого нема!“
У Жучихи й Семена наче гора звалилась з душі.
Одначе перший лікар не згожався и стояв на своім, виводячи горячку з того, що Соня нікого не пізнавала и говорила нісенітницю.
В кінци обидва лікарі згодились на тім, що Соня дуже слаба, що ій треба спокій, що треба положиться на молоду силу природи и тілько помагать природі, та підкріплять сили недужоі….
Великий смуток склався в домі и в дворі Жучихи через недуг Соні. Стара Жучиха ледве-ледве передвигала ноги. Вона разом мучилась и за Соню и за Семена: більш усіх в недузі Соні вона виноватила себе одну: „я-то, я, стара, та дурна; усе лихо заподіяла!… Щоб було мені спершу приготовить Соню, а потім ій сказать, що вона не дочка мені… так ні-ж! не зъуміла й сего — покарав мене Бог за гріхи!“
Про горе Семена и говорить нічого: він ходив, як кажуть, між житєм и смертю. „Не жити ме вона — и мене положать в одну могилу з нею,“ думав він.
А пан-отець що-дня служив молебні о виздоровленьі болящоі Софіі.
Лікарі не виіздили з Жуківки…
Вісім днів Соня нікого не пізнавала и твердила чудні речи: „Безрідна!.. підкидачка“ — говорила вона… Сі слова розуміла тілько Жучиха та Семен.
