Девятого дня Соні полегшало. Вона пізнала Жучиху и Семена и Рисю. Побачивши двох незнаємих мущин, Соня виразила на лици дивовижу.
— „Се лікарі,“ сказала ій Жучиха.
— „А давно я не здужаю?“ спитала Соня.
Один з лікарів приложив пучку до своіх губ и дав Жучисі ознаку, що не треба говорить з недужою.
Днів через три лікарі поздоровили Соню, Жучиху и Семена и запевнивши, що тепер вже ніякоі опасливости нема, поіхали до дому. Жучиха взяла з іх слово навідуваться хоч днів через два. Соня пролежала ще тижнів зо два. Як же ж вона змінилась! Яка вона стала блідо-жовта, худа, слаба!… молоде житє не било ключем, а наче малесенький огонёк у лампадці блищало у іі в очах…
Не будемо говорить про радість Семена, про загальну радість усего Жучишиного дому — про ту радість, яка витала и світилась у всіх на лицях від одужованя Соні…
Минуло ще з місяць, чи й більше: Соня зовсім поправилась. Жук, не заводячи за увесь сей час ні разу розмови з Сонею про своє коханє, став тепер радиться з матерю, яким би побитом краще приступить до Соні?
— „Треба, синку, з осторогою!.. підождемо трохи!.. нехай ще вона поправляється, а я щось придумаю.“
Семен спустився ві всім на матір.
Зближалось 29. Липця, день народженя Рисі, котра вступала в 18-ий рік свого житя. Жучиха задумала святковать сей день як ради Рисі, так и ради видужаня Соні.
„Треба зъіздить до Віренка,“ сказав Жук матери, „давно я в ёго не був.“
— „Конечно треба!“ одповіла мати.
„То може б и Соня поіхала з тобою, щоб подяковать Віренчиху… вона кілька раз заіздила до нас за час недуга Соні, а з нас ще й досі ніхто не був у неі… не гарно.“
Згодились, щоб другого дня з-ранку Семен з сестрою и Сонею поіхали до Віренка. Соня була якась весела, задовольнена сама собою. Підійшовши до Жука, вона сказала:
— „Сеню! хочеш — я заграю ту Бетговенову сонату, що колись ти бажав?“
„Заграй!“ одповів Жук.
