Соня грала з страстю и та страсть, наче луна, наче електрика обзивалась в душі и в серці Жука: він не зводив своіх очей з Соні… Соня скінчила; Жук сидів мовчки…
— „И не подякуєш?“ сказала до ёго Соня. „Мабуть не гарно я грала, бо давно таки не грала! за час недугу не присідала до рояли.“
„Чи ти не втомилась?“ спитав іі Жук, дивлячись на іі блескучі очи.
— „Е, ні! мені так гарно якось на душі, так весело, що й сказать не можна… все б грала, та грала. Думала: тебе розвеселю; аж ні! чого ти такий смутний?
„Я? — так собі…“
— „Ні, не так!… я знаю!“ И Соня впилась своіми очами в вічи Жука… В серци Жука піднималась давнішня хуртовина; він збирав усі сили, щоб вдержаться, щоб нічого не сказать Соні, боячись, щоб знов чого не сталось не гаразд…
Жучиха сиділа в другій хаті з Рисею. Жук встав и намірився ити до іх. Соня загородила ёму дорогу и сказала:
— „Чого се ти від мене тікаєш, Сеню?… Я хочу поговорить з тобою… хочу дать тобі одповідь на твоє питанє…“
„Яке?“
— „Забув!..“ в голосі Соні почулись слёзи.
Жук взяв іі за руки и сказав: „Ну, ну, кажи-ж: що ти хотіла? ну!.. серце, Соню!..“
— „Ти забув… знаєш: у саду питав мене — ще до мого недугу…“
Жук не знав, що діяти… він боявся промовить слова… недуг Соні страшною манією стояв перед ним…
— „Памятуєш: питав про щастє… казав: чи хочу я твого щастя… бери ёго!“
Соня схилила свою голову на плече Семена. Семен стиснув іі и кріпко, кріпко поціловав… хвилин три ніхто не промовив ні слова…
„Ти любиш мене, Сонечко? ти моєю будеш?..“
— „Буду!.. твоя, твоя на віки!“ и знов замовкли, тілько чулось довге цілованє. А стара Жучиха дивилась на іх з другоі хати и слёзи радости виступили на іі очах.
„Ходім до нені! ходімо, скажемо ій!“ говорив Жук.
— „Ходім!“ одповіла Соня…
