В хуторі у Віренка було одно любиме місце біля дому, де, в вольну годину, любив він спочивать: під вікнами стояло дві дикі старі престарі груші; стояли вони одна супротив другоі; гілє іх сплелось між собою так густо, що вийшов такий намет, в котрий ніколи не проглядувало сонце. Біля сих груш Віренко завів цвітник, між грушами всипав землю піском, поставив стіл, ослін, и сидячи тут оглядував своє господарство; бо справді з сего місця воно було як на долоні.
Під сими ж грушами у холодку грались завжді за доброі години Віренкові діти. В сему ж холодку застав Віренка з дітворою и Жук.
Віренко зрадів гостям.
„Поздоровляйте мене!“ сказав Жук, цілуючись з Віренком. Голос ёго оддавав щирою радістю, лице наче сяяло…
— „3 чим? кажіть!“ спитав Віренко. „Кассу затвердили?“
„Ні, не те!… я женюсь!“
— „Оттак!.. час добрий!.. А кажіть, з ким?“
„З нею!“ одповів Жук, указуючи на Соню.
Віренко подивився на Жука таким поглядом, у котрому можно було зрозуміть, які думки вскочили в голову Віренка. „Чи в своім він умі?“ подумав Віренко и спитав:
— „Шуткуєте!.. як же можно!..“
„Жениться з сестрою?..“ перебив Жук. „Так?.. ха-ха-ха! була сестрою, а стала невістою… буде жінкою.“
Віренко здвигнув плечима.
„Не дивуйтесь!“ сказав Жук. „Се правда,“ и росказав Віренкови историю Соні.
— „Ну, коли так,“ озвався Віренко після того, як замовк Жук, „то поздоровляю вас! дай Боже вам — щастє — долю!“
Жук запросив Віренка до себе за батька.
— „Добре, добре, буду… А коли ж весілє?“
„Не скоро ще!… на Соніні именини, в день св. Софіі."-
Весело було 29. Липця в домі Жучихи. Не тілько люде, а здається и стіни святковали и ділили радість староі Жучихи и іі семьі. На радощах Жук зазвав не тілько своіх приятелів, а трохи чи не всіх своіх сусід.
Стали садовиться за обід. На дворі почувся дзвоник.
— „А хто се спізнився так?“ спитав Віренко.
„Се Хмара суне,“ одповів Жук, подивившись в вікно.
