‘та нігде и нічого; працював би, та сили нема, здоровя нема.’ — „Нема, так умирай!“ — Третій на мою пораду скаже: ‘я й роблю, и працюю, та за роботу мало платять, дітям на хліб нестає, жінка нездужає.’ — „Було не жениться,“ скажу я; „було вбить природу“… От-що! се таке правило, якого й Мальтус и Рикардо не проповідували… Так, так! нехай живуть тілько богатирі, та рентьєри, та банкери, одно слово: хто може жить без чужоі запомоги — той живи; а хто не вміє чи не може сам собі запомогти, кого природа не наділила ні таланом ні силою ні здоровєм ні енерґією, кому люде не дали ні освіти, ні землі, ні роботи: той не повинен жить, той вмирай!“ — и Нельговский розвів округ себе руками.
— „Виходить, що й філантропіі не треба,“ вставив своє слово Коцюк.
— „А ви думаєте,“ обізвався з злостю Джур, „що з філантропіі люде мають користь?… як раз! Філантропи не хочуть чи не можуть зрозуміти, що вони варять воду, що вони гатять ту безодню прорву, котра вік була, єсть и буде, котроі не можна загатить, котра зветься боротєм за житє.“
— „Отаке ловись!… виходить, що філантропія даремна річ… дурниця?“ питав Нельговский Джура, ставши перед ним и заложивши обідві руки в кишені.
— „По моёму дурниця.“
— „Ви шуткуєте, чи правду кажете?“ допитувався Нельговский, не зводячи своіх великих очей з Джура.
— „Ведучи серьёзну розмову я ніколи не шуткую.“
— „Чудно!… а виходить, наче шутки.“
— „Від чого ж се так виходить?“ огризнувся Джур, сердячись більш и більш.
Лаврова слухала и мовчала; для неі неприятно було, що розмова починала переходить в якусь горячу спірку; вона хотіла б перемінить сю розмову на що инче, та не знала, як би лучше се зробить, за кого вступиться. Ій здавалось, що правда не за Джуром, але виразить се вона не хотіла, щоб не підляти в огонь олію.
А Нельговский и Ноздроватий раділи, що Джур сидить наче на голках.
— „Від того воно так виходить,“ одповідав Нельговский, переговорюючи Джура, „що проповіди про самопоміч, про знесенє філантропіі — суть не що инше, як такий идеалізм, до якого не доходив ще найидеальнійший идеаліст.“
