— „Тогді він мені всенародно заплює очи… Ні, так не приходиться!“
Лаврова задумалась. — „Виходить: чи сову об пень, чи пень об сову — сові не легше,“ сказала вона. „Не стріляться погано; стріляться ще поганійше. Я знаю, чого Ноздроватий хоче… тут все лихо коіть Нельговский… та зась! не діждуть вони… От-що я придумала: идіть вкладуйтесь, та зараз на зелізницю.“
— „Куди?“ спитав Джур, наче не дочувши останнёго слова.
— „На зелізницю, та з Дрездена; нехай шукає вітра в поли.“
— „Не можна так.“
— „Чому не можна?“
— „Раз: Ноздроватий подумає, що я перелякався ёго та втік; а в друге ні з чим, у мене грошей нема, жду з дому.“ Джур нікому не признавався про свій виграш.
— „Вовка бояться, так и в ліс не ходить! нехай собі думає, що хоче… а що до грошей, так от вони вам; идіть швидче справляйтесь,“ сказала Лаврова, подаючи Джурови гроші.
— „Ні!“ одповів Джур, трохи подумавши, „не приходиться… лучше нехай він мене вбє!“
— „Годі вам верзти невідь-що! идіть, беріть білети и для себе и для мене.“
— „И ви поідете?“ скликнув Джур.
— „З вами разом… поідемо хоч — ну все одно, в Мюнхен, чи що; бо в Швайцарію не можна: вони знають, що мій син там; довідавшись, що я поіхала в один час з вами; вони и собі подадуться за нами… я знаю, чого ім треба.“
Джур поціловав Лаврову в руку…
Другого дня в ранці Нельговский о 8-мій годині стояв вже біля дверей Джуровоі кімнати. Двері були замкнуті, він постукав; ніхто не обзивав ся. Нельговский до кельнера… Довідавшись, що Джур у ночи виіхав, Нельговский тілько руками розвів!… „Отсе вже не по пански, а чорт батька знає, по якому!“ сказав він и плюнувши подався до Ноздроватого.
Не менше здивовався и Нельговский и Ноздроватий и Коцюк, довідавшись, що й Лаврова тієі-ж ночи виіхала з Дрездена.
— „Се вони так в Шандав,“ шутковав Коцюк.
— „Ну, від мене він не втече,“ говорив Ноздроватий, „я знайду ёго и в Россиі.“
— „Для мене,“ сказав Нельговский, „він все одно, що торішній сніг; та Лавровоі жаль! гарна пані!“
