Хмара справді не з-проста приіхав. Полебезивши де-що з Семеном и з Віренком, Хмара сказав:
— „Я отсе до вас, Семене Иванович! будьте ласкаві запоможіть мені… вибився з грошей, зарадьте мене з касси вашоі.“
— „Не можна,“ одповів Жук; „ви не товариш по кассі.“
— „А хиба з касси дають позичку тілько товаришам?“ питав Хмара.
— „Тілько!“
— „Так щож! коли так, то й я пристану в товариші, запишіть и мене.“
— „Добре, тілько ж ви знаєте мабуть, що тепер у нас вже сто товаришів и ми нових приймаємо по вибору; а вибирає не сама адміністрация, а все товариство.“
— „Що ж! певно, що мене виберуть… я ж не аби-хто, а таки й чиновник и член земскоі управи и не аби-який хазяін…“
— „Запевно, що виберуть,“ сказав Жук. „От на тім тижні в суботу збирати-меться товариство, я заявлю про вас.“
— „Отсе й добре; бо в суботу и я буду в Куликах з посередником.“
— „Чого?“
— „Та хиба ви не чули, яку мороку накинуло нам земство з ґуберніі?“
— „Не чув! кажіть, будьте ласкаві!“
— „Просто чудеса! велять нам, щоб ми підмовляли селянскі громади заводить школи. Яка громада постановить приговор, що дасть будівлю на школу и учителеві, и давати-ме сторожа, топливо и провізию учителеві, так повітове земство пополом з ґуберским давати-муть учителів и платити-муть учителям… Ну, тепер самі осудіть: чи се таки до ладу? раз, що наше повітове земство и так вже тратить на народні школи тисячу сто карб. — а се не шутка! а друге, де таки видано, щоб мужики самі стали зъохочуваться до вченя?! та й на що воно ім, хиба треба вміть читать и писать на те, щоб орать землю? Повидумують отам у Чернігові невідь що, а ти тут ізди та валандайся з мужвою…“
Віренко став барабанить пучками по столу, а Жук сказав:
— „Я не згоджуюсь з вами! школи дуже потрібні нашим селянам и земство се добре видумало, тілько треба намовити селян.“
— „Ото-то й воно: „підмовить…“ Легко сказать!.. так то й підмовиш мужика! От коли б в шинок, він би з-разу послухав,
