а до школи ледве… Та й що за підмовлюванє мужика! просто звеліть тай годі! Святе діло було у нас, як служив я окружним начальником: гукнеш було, прикажеш — усе, що хоч, як з землі виросте.“
— „Чи пробували ж ви вже підмовлять яку громаду?“ спитав Віренко.
— „Пробували! іздив сам предсідатель у Хмелівку, цілісенький день бився в громадою, нічого не вийшло. Як затялись, одно твердять: не треба нам школи, тай годі!“
— „Чудно щось!“ промовив Віренко.
— „Нічого не чудно!“ одповів Хмара. „Мужик, кажуть, ворона, а хитрійший чорта: вони добре знають, що школа ім хліба не дасть, а платить на школу треба… Отже в Батурині була казенна школа, тепер нема: покіль були окружні начальники та приказували старшинам заганять діти в школи, потіль и школи були: нестало окружних — и школи опустіли, ніхто не посилає дітей…“
— „На те єсть своі причини,“ сказав Жук.
— „Які?“ спитав Хмара.
— „Раз ті, що приневолювали дітей учиться, а друге, що в школах погано вчили и били.“
— „А ви б то гадаєте, що можна не приневолювать?.. можна вивчить не бивши? Гай! гай! се ви так говорите, що не знаєте зовсім мужика… Вже ж ми й не мужики, а хиба нас не драли, як вчили? хиба даром кажуть люде, що за битого двох небитих дають?“
Віренко одвернувся и вийшов у другу кімнату; Жуку гидко було спориться з Хмарою, він перевів розмову на що инче.
— „Пора б нам, Семене Иванович, розквитоваться за отой клинок — знаєте? що торік ще я говорив вам… а то от-от наідуть межовать.“
— „Не за мною діло стало: давайте, спитаймо старих людей, виберім третчиків, нехай розсудять.“
— „Що ж судить — коли земля моя!“
— „Ви кажете, що ваша, а я кажу, що моя: от и нехай люде розсудять, хто прав, хто виноват.“
— „Слухайте, Семене Иванович!“ залебезив Хмара, беручи Жука за обидві руки; „що вам стоіть той клинок: двісті квадратних сяжнів землі, та 17 дубків… Се для вас — тьфу, а для мене, чоловіка бідного, се велике діло, тай межа не буде зіпсована у мене. Уступіть ви мені той клинок!“
— „Як же я вам ёго уступлю, коли він не мій?“
