— „А чий же він?“
— „Ви кажете, що ваш.“
— „А ви — що ваш.“
— „Еге! значить: ні ви мені, ні я вам не можемо уступать; треба, щоб нас люде або суд розвів.“
— „Отсе нехай Господь криє! з роду не сподівався, щоб довелось з вами судиться.“
— „Судиться не сором,“ сказав Жук.
Довго ще Хмара лебезовав, заходив він коло Жука и сяк и так — нічого не вдіяв; Жук стояв на своєму: „нехай люде або суд розведуть нас!“ З тим Хмара и поіхав, обіцюючись скоро навідаться до Жука.
Того ж дня в вечері зібрались у Жучихи воєнні. Сопун зайшов у кабинет до Жука и став роздивляти на стінах портрети.
— „Се хто такий?“ спитав Сопун, показуючи на одну фотоґрафію.
— „Мій знаёмий, разом були на університеті; та, здається, ви стрічали ёго и у нас в домі — лікар Джур.“
— „Ба! тепер нагадую!.. так, так! бачив я ёго у вас. Чи ви знаєте, де він тепер?“
— „Хто ёго зна'! давно вже не пише до мене… він був за кордоном; може доси вернув в Россию.“
— „Ні, й доси за кордоном.“
Жук схопився и причинив двері.
— „Ви як про се знаєте?“ спитав він Сопуна.
— „Моя знаёма писала… писала, правда, давно, ще з початку осени… Джур у неі лікарем, у неі й живе, десь на Рені; писала и в якім городі, та забув.“
Жук посилковався затаіть свою цікавість и замовк, думаючи розпитать у Сопуна подрібицю другим часом. — Але Сопун принявся сам широко вести розповідь про Лаврову, про іі красу, про іі розвій, и виходила з ёго розповіди Лаврова чимсь таким високим, що, як кажуть, ні пером написать ні в казці росказать.
На другий день Жук не витерпів и побіг до Сопуна на розвідки про Джура. Ті вісти, котрі він одібрав про Джура, особливо ж про Лаврову, запевнили ёго, що Рися вилетіла з Джуровоі голови. „Як же тепер зробить,“ думав Жук, вернувшись до дому, „чи просто з одного разу все росказать Рисі, чи трохи-
