по-троху підготовить іі?“ Ёму здавалось, що красче кінчать в один раз; але прийшла думка, що треба спершу порадиться з старою и з дружиною.
— „Боязко, сину, говорить з-разу,“ радила стара Жучиха.
— „Чого боязко?“
— „Щоб не було так, як з Сонею… цур ёму! Мене накаряв міх, так я й торби боюсь… лучше, синку, повагом!“
— „А ти, Соню, як думаєш?“ спитав Семен.
— „По моєму, не слід тягти; одклад не йде в лад; Рися й сама трохи не завірена, що Джур забув про неі.“
— „Ну, як знаєте діти… та тілько коли б воно знов не вийшло чого!.. крий Боже!.. Заступи нас, свята Варваро!“ И Жучиха набожно перехрестилась и глянула на образ.
Отже того дня якось и сам Жук не рішився заговорить з Рисею, наче ёму жаль іі було, наче жаль було розвіять ту мрію, в котрій ходила Рися, и котра справді — давно розвітрилась.
Другого дня в вечері, сидячи за чаєм, Жук завів річ про Джура; силкуючись, щоб бесіда йшла весело, він згадував часи свого студентства, згадував усе, що знав смішного про Джура. Рися мовчки перегортувала листки якоісь новоі книжки, а Жучиха не спускала з Рисі очей: вона запримітила, що Рися ніби прикусує губи, ніби ій немила Семенова розмова, — и стара не помилилась.
— „Годі, Семене, шутковать!“ озвалась Рися. „Мені здається, що тебе кортить сказать щось нове про Джура; ну и говорив би швидче, просто, без обиняків… так?“
Семен не видержав строгого погляду Рисі, засоромився и мовчав.
— „Ну, що ж мовчиш?“ допитувала Рися, „говори!..“
— „Коли говорить, так слухай!“ И Семен принявся росказувать, що взнав од Сопуна про Джура. Рися сиділа мовчки, підперши голову обома руками и поставивши лікті на стіл. Вона сціпила зуби и дивилась на верх стіни, наче перед іі очима не стояла та стіна и не закривала далекого безкраёго краёзору.
Жук ходив по кімнаті. Стара плела чулок, Соня щось шила, самовар потух, у хаті було тихо наче в усі, тілько рівні ступні Жука тревожили ту могильну тишу… Усі мовчали, кожен чув себе в якомусь незвичайнім стані.
Так минула ціла година, ніхто не починав розмови, наче в кожного приріс язик до піднебіня.
