— „Чи так — то й так,“ озвалась Рися, встала, попрощалась и пішла до себе в кімнату.
— „Чи я ёго любила, чи тілько на хвилю закохалась у ёго?“ питала сама себе Рися, сівши біля столу. „Ні!.. я не любила ёго!.. ёго любить не можна… він чоловік без серця… А він?.. він… чи не насміхався він з моєі молодости?.. чи було в ёго хоч капелиночки коханя до мене?“ Рися стала згадувать знов усе те минувше, що було в те літо, як Джур гостёвав у іх. Думки іі так наперлись в один бік, що вона в кожнім слові Джура бачила насмішку… О, Боже ж мій!“ скрикнула вона; „яка ж я була дурна, не розумна!.. Ні!.. так робить не можна!.. я повинна покарать ёго… я покараю ёго — не за те, що він закохався в другу, а за те, що він сміявся з мене…“ Рися схопила папір и перо и стала щось писать; але слова не йшли, рука тряслась, вона швирнула перо, порвала на шматки папір и стала швидко ходить по кімнаті.
— „Ні!.. нема сили… дух захватує!. та й що писать и куди писать?..“ Вона напилась води… Двері тихенько рипнули и війшла Жучиха.
— „Ти не спиш доню?“
Рися здивовалась. „Чого се ви, матусю, прийшли?“
— „Провідать тебе, чи здорова ти?“
— „Здорова, ненечко! не турбуйтесь, идіть спать!“
— „Ти дуже бліда, Рисю! а очи як горять!.. я трошки посижу у тебе.“
— „Посидьте.“
— „Що ж, Рисю, ти думаєш робить?“ спитала Жучиха трохи згодя.
— „Ще й сама не знаю, мамо! Знаю добре тілько одно: що, коли правда усе те, що я чула од Сені, так коли б Джур яким чудом переродився, став таким, яким би я хотіла ёго бачить; коли б заприсягав, що любить мене, що не жити-ме без мене, коли б я завірилась, що справді без мене він не може жити: то й тогді б я не обернулась до ёго… Честні люде так не роблять, як він: коли він вже не любить мене — я за се не ремствую, але чом він просто не написав мені про се, а замовк? значить він не любив мене, він тілько сміявся… идіть, мамо, спать! не безпокойтесь про мене, я спокійна.“
Жучиха журливо глянула на дочку, зітхнула, перехрестила іі, поціловала и пішла.
Рися лягла спать. Не спалось ій; над нею нависла хмара не нудьги, а жалю; ій все таки верзлось одно: що Джур сміявся
