Сторінка:Проблеми історичної географії України. 1991.pdf/20

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Кондувдия, або переселеними половцями після поразки на Калці (археологічний матеріал і густа сітка міст виключають подібні варіанти), або Ігоревичами, які уціліли в цьому районі після 1211 р. (так думали М. Карамзін, М. Арцибашев та ін.), або боярами (наші літописці ніколи не дозволяли собі плутати бояр з князями). В 1235 р. князь Ізяслав Мстиславич, зайнявши Київ, послав до Данила Романовича посольство з вимогою повернути його «братію», тобто болохівських князів, захоплених у полон. М. Карамзін, М. Арцибашев та інші виходили з того, що Ізяслав належав до династії Ольговичів. Проте вже В. Татищев писав, що Ізяслав Мстиславич був сином Мстислава Ростиславича і молодшим братом Мстислава Удатного[1]. Представником смоленської династії цього князя вважали М. Баумгартен та В. Пашуто[2]. Для смоленського Мономашича волинські Мономашичі були «братією ». Позбавлені володінь у Луцькій та Шумській волостях, нащадки Інгваря Ярославича цілком могли вести ворожу політику по відношенню до Данила Романовича.

В Болохівській землі відомі такі міста, як Котельнич (згаданий вперше під 1143 р.), Божеский (1146), Меджибіж (1146, тут у 1234 р. сидів князь Борис), Болохів (1150), Мунарів (1150), Шеломниця (1159), Полоний (1169), Межимостя (1170), Колодяжин (1240), Городок Болохівський (1241), Кудин (1241), Кобуд (1241), Дядьків (1241), Деревич (1241) та Возвягель (1257). Після 1259 р. (болохівські міста були втрачені, більшість їх було зруйновано.

Східна границя Волині з Київською землею пролягала вздовж правобережжя Горині. В суперечці волинських та київських князів за Корчеський вузол оборони спочатку перевагу мали останні, а з кінця XII ст. волиняни включили його в свої землі, напевно, остаточно. Корчеськ згаданий вперше під 1150 р. Кераміка городища, розташованого на підвищеному березі р. Корчик в 1 км від нинішнього райцентру, відноситься до XI — XIII ст. Поряд з Корчеськом були розміщені інші укріплені центри: Сапогинь (згаданий під 1151 р., городище з матеріалами XI — XIII ст. лежить на Случі поблизу с. Сапожин Корецького району), Семич (1152), Куниль (1150), Гольско (1150, локалізується на городищі с. Гульськ Новоград-Волинського району Житомирської області). Случ міг стати пограничною рікою Волині не раніше походів Ярослава Ізяславича 1173 — 1174 рр.

Північні рубежі Волині не менш дискусійні. В межах Пересопницької, Луцької та Володимирської волостей природною північною границею були болотяні смуги на правобережжі Прип’яті, що колись відмежовували волинські землі від земель дреговичів. Дреговичі носили великі металеві намиста, покриті зернами, які на території інших племен практично не зустрічаються[3]. Але границі і в цьому районі не були сталими і залежали від сили волинських та турово-пінських князів. На Витичівському снемі після довгих дебатів

  1. ↑ Татищев В. М. История Российская с древнейших времен. — М.; Л., 1965. — Т. 3. — С. 464.
  2. ↑ Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — М., 1950. — С. 138.
  3. ↑ Седов В. В. Восточные славяне XI — XIII вв. // Археология СССР. — М., 1982. — С. 113 — 118; Седов В. В. Дреговичи // Сов. археология. — 1963. — № 3. — С. 112 — 125; Седов В. В. Славяне Верхнего Поднепровья и Подвинья. — М., 1970. — С. 77 — 91.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Сторінка:Проблеми_історичної_географії_України._1991.pdf/20&oldid=247407