Не встиг полковник перекласти питання по-французьки, як молодик відповів досить доброю англійською мовою, хоч і з невеличким акцентом.
«Ви знаєте, мадмуазель, що ніхто не буває пророком на своїй батьківщині. Ми, земляки Наполеонові, любимо його мабуть менше, ніж французи. Але я сам, дарма що наші родини ворогували колись між собою, люблю його й захоплююсь».
«Ви говорите по-англійськи!» гукнув полковник.
«Дуже кепсько, як ви могли це бачити».
Хоч і трохи вражена його вільним тоном, міс Лідія не могла проте стримати посмішки, уявляючи собі особисті стосунки між капралом та імператором. Це була їй ніби перша ознака корсиканських особливостей, і вона поклала занотувати цю рису в своєму щоденникові.
«Може ви були в полоні в Англії?» спитав полковник.
«Ні, полковнику, я навчився англійської мови у Франції, зовсім молодим, від полоненого вашої нації».
Потім він звернувся до міс Лідії.
«Матей мені казав, що ви вертаєтесь із Італії. Мабуть, мадмуазель, ви розмовляєте чистою тосканською мовою[1], і я боюся, що вам важко буде розуміти нашу говірку.»
«Моя дочка розуміє всі італійські говірки», відповів полковник. «Вона має здібність до мов. Це не те, що я».
«А чи зрозуміє мадмуазель, наприклад, цей вірш з однієї нашої корсиканської пісеньки? Пастух каже пастушці:
S'entassi 'ndru paraddisu santu, santu,
E nun truvassi a tia, mi n' esciria[2].
8
