Сторінка:Проти червоних окупантів.djvu/121

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


стріляючи й рубаючи по дорозі всіх озброєних комуністів і большевиків із зброєю, ми вихорем перелетимо від стації до мосту над Богом, а там Миколаївською вулицею на шосу Винниця-Літин. Не потребували б робити кола аж під Калинівку, на міст в Янові. Можна було б прорватися на міст в Музякові, але в цім містечку в палаті дідича є большевицька школа піхотних командирів. Мало нас, 8 коней маємо некованих, а чвалувати через Винницю треба до 5 км. Карий бере це все під увагу й резигнує з ризиковного мого заміру. Ще можна було би дискутувати над перемаршем через Винницю, коли б ми не наробили амбарасу по дорозі до Винниці. На стації Винниця є два панцирні поїзди, які без перерви стоять під парою і мають повну обслугу при гарматах і кулеметах. Вони можуть нас зустріти вогнем на залізничих рейках і стріляти на наш „привіт“, поки ми не зникнемо в місті. І люди й коні денним переходом були доволі втомлені. Тому рішили ми занехати приємності нагнати страху окупантам, ніжним чекістам в губерніяльнім осередку. А шкода. Цікаве було б тоді переживання самого от. Арсеня.

Звертаємо праворуч на Винницькі Хутори, Селянам даємо сіль і жадаємо лише хліба, бо ковбаси маємо, та вівса для коней. Дуже хутко баби з хлібом, а чоловіки з вівсом обступили вози з