Одного дня селяни кажуть мені, що приїхав до села Літинського Майдану відділ „повстанців“ душ 100 кінних. Ночами стоять „повстанці“ по селах, а вдень виходять до ліса з соломою на підстілку, палять вогні і так сидять до вечора. Їхній „отаман“ ніби зветься Заболотний. Поввстанці мають кубанські шаблі, ходять у жупанах, широких шараварах, підперезані широкими кольоровими поясами. Деякі мають гарно вишиті сорочки, перевязані жовто-блакитними стяжками. Одним словом „запорожці“, немов з історичного музею вийшли. Одно зле, що серед них було чимало жидків, із своїми характеристичними довгими носами та горловим акцентом і москалів із московською мовою. Маскарада навіть для селян ясна й коли „повстанці“ просили хлопців приставати до їхньої банди, то ті мовчали, або казали, що їм удома краще подобається.
Я післав одну бабу до Літинецького Майдану, щоб через тамтейших моїх знайомих селяни підкинули записку до хати, де буде „от. Заболотний“, такого приблизно змісту: „Шановний товаришу чекісте! Не вдавай комедіянта. Забирай, брат, своїх московсько-жидівських опричників до Винниці. Думаєш, що є на світі дурніші від тебе й твоїх чекістів. Я мав нагоду всіх вас заскочити в лісі й вирізати в пень, коли ви виїздили сьогодні з села до ліса на постій/ Не зробив цього сьогодні, але зроблю завтра. — Отаман Орел“.
