Сторінка:Проти червоних окупантів.djvu/199

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

безсилій злобі, що ми не стали їхніми рабами. Ми почуваємось «серед свого народу на своїй, святій для нас, землі, а наїздникам, окупантам зганяймо сон із очей. Перед нами стоїть тернистий шлях із боротьбою, небезпеками, а може й смертю. Ми йдемо своєю дорогою свідомо, горді й незломні. Нам нічого не страшне, навіть муки і смерть, бо ми фанатично настроєні; до безмежности кохаємо свій край, свою свободу і свій нарід, хоча часом його ненавидимо. На жаль, у нас на словах було чимало патріотів, що фразами „проливали останню краплю своєї крови“ для Неньки-України“, а на ділі були це шкурники, демагоги, зрадники й гешефтярі. Коли хочете випробувати політичного брехуна, то ставте його в обличчя смерти й тоді почуєте, що його „дорогоцінне життя потрібне для нації“, а вмирати за ідею можуть „дурні, маловартісні, що — мовляв — не мають жіночок, діточок та громадських обовязків…“.

Перед нами новий 1922 рік. Нічого ми від нього не сподіваємося. Інстинкт диктує козакам думку, яку вони голосно висловлюють: „Чи переживемо в боротьбі цей рік, чи згинемо смертю героїв?“

Тріщать січневі морози. Ми переважно днюємо в лісах, а на ніч приходимо до сіл, на хутори. На Водохрещі стояли ми в селі Стасьовім Майдані, біля якого оподалік ліс. Я не випроваджував козаків у ліс із огляду на сильний мороз і свято. Большевики