вночі їздили під проводом агента ЧК і „Особого Отдела“, Пилипа Ярчука, по кількох селах, але в Стасьовім Майдані не були. Червона кавалерія стояла в селі Багринівці. Це величезне волосне село. Чуємо там сальви: це на Йордані большевики „коляду прострілюють“. Хоча Багринівці 3 км. від місця нашого постою, це нас не лякає, бо ми привикли до близького сусідства ворога. Крім того великі сніги й заметіль не дуже то добрі для совітської кінноти, яка їздила рідко й тільки дорогами. На білім тлі й у снігу коней можна стріляти, як качок.
Я взяв із собою одного козака й пішов до тієї селянської хати, де була колись школа і де в другій половині перебувала у вдови-господині Маруся, якої я не бачив уже кілька місяців. Вона могла подумати, що я її цілком занехав, або сам пропав. Хотів нровірити умови життя і дати якусь нагороду і господині. Виявилось, що з усіх кватир, де була Маруся, тутечки вона найкраще себе почувала. Правда, господиня-вдова була бідна, але ділилася і Марусею останнім шматком хліба. Господиня пригадала мене, коли літом 1919 р. я перейшов фронт біля Деражні-Межибожа, а комісар Сокорін палив тоді села навколо. Я прийшов до хати озброєний, а в хаті тоді було повно інтелігенції, що покотом спала на долівці. Потім я був ранений кулею з ліве лице в бійці з
