роки був „начальним редактором офіціального орґану“, — отож свою змінену „ідеольоґію“ п. Л. тепер „ясує“. Послухайте, як. Пан Л. „прийшов до переконання, що Галичанам треба політичну роботу піддати основній ревізії, треба її, коротко кажучи, зробити не лише від свята й на словах соборницькою, тільки навпаки (!) — не відхиляючись з дотеперішньої антипольської лінії, скоординувати її з антимосковською політикою Придніпрянців і „обі політики зілляти разом“ та повести революційну енерґію народу так, щоби врешті решт не задавила ані західної України Польща ані східної Московщина… „Для мене — пише п. Л. — т. зв. соборність не є якимсь далеким ідеалом, котрий висить на небесних облаках, тільки прийомом як найбільш реальної політичної тактики. Вважаю сей факт за перший і основний принцип нашої галицької політики…“ Отсе й уся ідеольоґія п. Лисяка. Що є сутю його „ідеольоґії“? Се неперетравлені виривки з максимальної програми українських національних партій, тільки осмішені такими чисто лисяківськими зворотами, як „обі політики зілляти разом“ і домаганнєм, аби так їх „зілляти“, щоб і Польща й Росія врешті решт не могли нам нічого зробити. Ба! Але як саме те „зливаннє“ почати й виконати, п. Л. не говорить, тільки зливає свій Уряд лайкою. Пуста є фраза про „реальні прийоми“ соборницької тактики, — пуста, як мідний звук. Територія Великої України в руках радянської влади, якої п. Лисяк не визнає. Петлюра в руках польського караула. Денікін, якого п. Л. найдовше обожав, — уже небіщик як „реальний прийом“. Партії Великої України такі розпорошені, що сам п. Л. прозиває зложену з них свого часу Всеукр. Нац. Раду „типічним приміром декаденції.“ І що той Галицький Уряд має робити, аби п. Л. не називав його нечестивим і не робив йому „діяметрально противних“ закидів? Можеб так ті панове, котрих п. Л. „має право називати однодумцями“ — як заявляє, — сказали свому кандидатови на політика, за що він має лаяти Уряд. Бо
