тики (крім воєнної новинкарської), а хотів удавати „начального“ редактора. І стріляв бики без пороху. А вже найстрашніща була величина його статей. На щастє — мало хто читав ті статі. Як його шеф — з обовязку звертав я йому увагу на те все. Але потім перестав, бо воно було 1. безуспішне, 2. небезпечне: по кождій такій увазі п. Л. заявляв: „Позвольте“! І починав виклад, якого не давав собі перервати, а який міг тревати неозначену скількість часу. А що я часу шкодую, тому перестав робити замітки й терпеливо ждав. А міг я на се рішитися тому, бо очевидно заносилося на увільненнє Уряду від п. Лисяка: він був незадоволений і в нього були незадоволені.
П. Лисяк хотів стати — галицьким послом у Льондоні, що мабуть мало кому відоме. Та хоч як я очікував хвилі, коли позбудуся його з редакції, одначе висказався отверто і перед ним і в Уряді проти посилки його в Льондон, бо хаотичність і нерозвага п. Л. могли нам там сильно зашкодити. Се був мій перший виступ проти того кандидата на „державного мужа“, очевидно шкіддливий для нього матеряльно, але пожиточний для української справи. На щастє — дра Петрушевича зовсім не треба було аж переконувати, що п. Л. на посла не надається, бо се була загальна опінія рішаючих людей. Тут починається ненависть п. Л. до Уряду.
Справа Моркотуна, яку п. Л. представляв як одну з причин уступлення з редакції, виглядав так: Одному з вищих урядовців Галицького Уряду зробив п. М. у Парижі кілька прислуг приватно. Зате просив той урядовець Уряд Преси, помістити п. М. його заяву. Та хоч „ся заява сама по собі нічим не противна політиці галицькій,“ як сам п. Лисяк нераз говорив, я прихилився до думки п. Л., що містити її в нас не треба, щоб не викликати ріжних толків. І ми не містили. Приїхав з Парижа згаданий урядовець і п. Лисяк прирік йому помістити заяву М-а. Свідок: проф. Гр. Микетей. Що п. Лисяк згодився на поміщеннє заяви М-а, сказав
